Бойова група «Байєрсдорф»

Партизани дуже непокоїли німецьку владу в Білгораї. На світлині — встановлений в Білгораї німцями спеціальний щит з попередженням: «Партизанська загроза. Не пересувайтесь на самоті. Тримайте зброю напоготові''

Тим часом увечері 5 березня Долинський наздогнав групу Ремболовича, після чого підгрупа «А» разом із кавалеристами розпочала спільний марш у вказаному напрямку. Цей перехід зайняв два дні. За споминами Долинського, між ваффен–гауптштурмфюрером Ремболовичем та оберштурмфюрером СС Шнеллером, старшим німецьким офіцером у підгрупі, який мав звання нижче, ніж Ремболович, постійно спалахували сутички та конфлікти й іноді йому навіть доводилося виступати посередником для зняття напруження. Це твердження Долинського підтверджує і Ярослав Овад, який якраз служив під командуванням Шнеллера: «Шнеллер їздив до штабу групи по нові директиви і кожного разу коли повертався, то аж пінився від люті, бо мусив слухати накази одного зі старшин — українця. І то від такого, що навіть не вмів розмовляти по-німецьки. Але слухати мусив. Хто це був? Але часто говорилося про підполковника Ремболовича»[117]. Ремболович справді не розумів німецької мови і в принципі невдоволення цим фактом Шнеллера цілком зрозуміле.

Кулеметники бойової групи під час антипартизанського рейду. Найімовірніше, це бійці важкої роти Герберта Шнеллера

Приблизно 7 березня обидві підгрупи зайняли позиції на вказаних їм місцевостях. Артилерійська батарея розгорнулася неподалік, у селі Сіль, зайнявши вогневі позиції так, щоб можна було стріляти безпосереднім вогнем в усі сторони. У це село також перекинули 2-гу роту батальйону Бріштота. Стеткевич згадував: «Першою місцевістю, де ми затрималися, було велике село Сіль, розтягнене на кілька кілометрів, з кількома тисячами мешканців. Село майже цілком польське, тобто спольщене. Старі ґазди ще вважали себе українцями і були православними, а їхні сини вже — поляки і католики. Село багате. Там зробили нашу базу»[118]. Як згадував Длябога, місцеве населення активно співпрацювало з польськими партизанами, а у хатах чоловіків майже не було, лише старі та діти. Тому коли дивізійники вперше заходили до хат, місцеве населення «прямо блідло зі страху». Як з'ясувалося, по селу останні два тижні ходили чутки, що от–от прийдуть українці і почнуть мордувати й катувати польських селян. Але згодом місцеве населення оговталось і заспокоїлося.

Однак головні сили партизанської дивізії вже покинули цей район, і бойовій групі доводилося зачищати місцевість, виловлюючи невеличкі загони польських і радянських партизанів та підпільників. Щодня в різні напрямки здійснювали короткі комбіновані рейди піхотні частини, окремо і разом із загонами кавалерійської розвідки, на пошуки слідів партизанських загонів. Дивізійник Роман Припхан згадував про тяготи служби в бойовій групі: «Вдень у повному лаштунку місили ми мокрий сніг, перемішаний з болотом, вночі «відпочивали», переважно в нетоплених поміщеннях. Наш відпочинок — це чотири години сну напереміну з двома годинами скріпленої варти — заки прийдеш із стійки й заснеш, знову треба вставати на варту»[119].

Український вартовий на околиці Білгораю

За польськими джерелами, 10 березня підрозділи бойової групи зосередилися в районі міста Звєжинєц, де діяли польські партизанські загони командирів «Гром» та «Підкова»[120]. Щоправда, більше якихось відомостей з цього приводу подано не було, тобто жодних великих акцій не проводилося. Найімовірніше, партизани вирішили затаїтись і не ризикувати. Ярослав Овад також не пригадує якихось боїв у цьому районі, пише тільки, що партизанів «розбила якась інша частина» та «забрала навіть їхні протитанкові гарматки, які ми бачили, коли були в містечку Звєжинєц»[121].