Спогади командарма (1917-1920)
- Автор: Омелянович-Павленко Михаил Владимирович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 9668201248
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Спогади командарма (1917-1920)». Краткое содержание книги:
Документально-художнє видання.
Прийшлося, не дивлячись на бажання бути коректним супроти Антанти, піти на компроміс, який виявився на цей раз дуже влучним, а саме: до штабів взяти відданих, чесних і свідомих обовязків старшин-німців, а на командні посади призначити молодих старшии-українців, які мали "іскру божу" щодо військового діла. Тут треба було вповні використати ті імена, які вже піднеслися над загальний рівень старшинських кадрів. Якщо їх не булоб, то прийшлосьби йти за прикладом Наполеона ("Коли нема героїв, — треба їх творити"!). На щастя, "імен" вже й на початок січня не бракувало (Кравс, Микитка, Бізанц, Букшований, Тінкль, Долуд, Косак, Клє та ін. були вже відомі й армії, і широму громадянству), — саме на їх плечі ліг увесь тягар боротьби від початку аж до січня.
Значно складнішою була справа з командантами частин. На посади командантів полків просто бракувало кандидатів. Треба було дати час, щоби в огні боротьби відповідні старшини виказали себе. Ось тому я зупинився на куріні, як окремій військовій одиниці, залишаючи лише виїмково полки (Січові Стрільці). Бригада мала відогравати ролю першого зєднання ріжного роду зброї. Не скажу, щоб це було шкідливим для справи маневрування. Трохи гірше стояла справа з господарською частиною, бо запілля куріня часто "розбухало" до зовсім непотрібних розмірів. Боротьба проти цього була надто тяжкою, — більшість частин перевищила призначену їм 30 % норму для обслуговування цього запілля.
Справедливо відмічають дослідники заслуги, героїзм і витревалість нашого рядового старшинства. Проте, на жаль, приходиться во імя правди ствердити, що значний відсоток усього старшинського складу з перших днів надто притулювався до ріжних установ у запіллі. Міжтим розгортання армії весь час вимагало значних підсилень старшинських кадрів. Запілля реагувало на це дуже слабо, і на цьому тлі повставали тертя.
Правдиво каже німецьке прислівя: "Нема поганих вояків, але є старшини невідповідні свойому призначенню". Це прислівя особливо добре підходить до українського козака й стрільця, а в першу чергу до останнього. Там, де старшини були на місці, галицький стрілець був зразковим вояком, мало вибагливим, відданим і щирим патріотом своєї батьківщини, але разом з тим постійно очікуючий "на приказ" і вимагаючий доброго "прикладу". У більшости вояки щойно повернулись з інших фронтів, не мали навіть доброго відпочинку, а їх нерви мали витримати поновно великий іспит. Добре представлявся підстаршинський корпус, що відограв помітну ролю. Особливо цінним було, що серед підстаршин не помічалося нахилу, користаючи з революційних обставин, здобувати для себе "контрабандою" старшинські привілеії.
Першому Військовому Секретареви, полковникові Вітовському й його помічникові майорові Бубелі Галичина зобовязана була своєю адміністративно-військовою схемою. Згідно з цею останньою, Галичину поділено на 3 військові области: Львівську (пізніше Стрийську), Станіславівську й Тернопільску, та 12 окружних команд, при яких власне й мали зорганізовуватися кадри. Округи мали сповнювати службу глибокого запілля, мусіли здобувати для фронту нові джерела живих сил, мусіли репарувати те, що підупало в боротьбі фізично й морально. Крім того було, і то вже в сфері Начальної Команди, близьке запілля. Також йому треба було дати гнучкий, відповідний до потреб фронту, устрій.
У тактиці було також чимало болючих місць. Довголітня "окопна" війна вщепила постійне побоювання вояків за крила (флянки). Звідси — нервова напруженість і страх. Це цілком не відповідало змісту маневрової війни, що в своїй основі мала боротьбу на напрямках з вільними просторами на крилах, постійне ризикування, витревалість у критичних обставинах, здібність творити власні резерви, або видобувати засоби для дальнішої боротьби з власних боєвих організмів. Світова війна не дала нагоди молодшому командному складові вишколити себе в штуці маневрування, розвинути в собі здібність швидкого орієнтування, виносити рішення й за них відповідати. Також і стрілець не вправив себе належно в розвідчій службі, в охороні й службі звязку. Для Начальної Команди було ясно, що від того, яка сторона швидше опанує елементи маневруючої війни, буде чимало залежати. Не треба було бути пророком, щоби передбачати, що вщіплення армії цих понять не пройде легко. Для справи мало значіння те, що ці питання стали у нас на порядок дня.
Щодо озброєння, то як це вже було вище зазначено, справа стояла зле. Післяж двох місяців боротьби наші запаси набоіїв для австрійської зброї цілком вичерпалися. До тогож це явище не було тільки місцевим, а носило загальний характер. Вести дальшу боротьбу цими самими засобами не доводилося й думати.
Усі попередні бої показали також, яку велику вагу має тяжка артилерія в боротьбі за опанування місцевости. Підполк. С. іде так далеко, що невдачу польського наступу в середині січня у великій мірі ставить у залежність від недоброго стану гарматного діла у поляків. Я сам вже з перших днів турбувався сприводу забезпечення нашої армії тяжкою артилерією. Начальник штабу зі мною в цьому не погоджувався. Бої під Львовом показали, хто мав рацію. Не відмовляючись і надалі вживати в операціях чолового наступу, ми мусіли всеж увести в нашу програму також і забезпечення армії тяжкою полевою артилерією.
Техніка (її в нас не було), — як от панцирні потяги, авта, літаки, — не була в жадному разі зайвою. Щодо служби звязку, то той порядок, який був досі, можливо більше нам шкодив, ніж приносив користи, бо все обслуговували переважно поляки, а не українці. Установлена Начальною Командою контроля ще не давала бажаних наслідків.
Чого було досить, то це ручних гранат, до яких мали довірря стрільці, — особливо гуцули та У.С.С.
Це все є певним нарисом тої реформаційної праці, що станула у весь ріст перед нами. Ця праця вимагала консолідованої й гармонійної співпраці Начальної Команди з Військовим Секретаріятом. На жаль, постійне стремління запілля до непідлеглости мало місце також і в нашій праці в Галичині. Лише пізніше, яких два тижні перед кульмінаційним моментом боротьби, Державний Секретаріят обєднав у одній особі обовязки військового секретаря й начального вождя.
Зогляду на все зазначене, Начальна Команда в спішному порядку мусіла підняти питания про повне переозброєння армії, про заміну австрійськоїзброїна російську. Саме ця причина вплинула на темп боротьби йзмусила Начальну Команду на довший час відкласти здійснення своїх плянів.
Розділ ІІ
Організаційна праця. — Від імпровізації до регулярної Армії
Січень, лютий і березень 1919. р. були тим періодом, коли на українсько-польському фронті боротьба досягає кульмінаційного моменту. Цими місяцями, на нашу думку, кінчиться двобій поміж Західно-Українською Народньою Республікою й Польщею. Пізніша боротьба є боротьбою молодої Республіки з могутньою Антантою, бо й самі польські війська проголошується військом Антанти.
Загальне, а зокрема мілітарне, положення й стан засобів боротьби в Галичині ставить перед Начальною Командою У.Г.А. завдання поновного перегляду пляну кампанії. Це впливає також і на діяльність Н.К. в кінці січня й першій половині лютого, — тобто на витворення сприяючих умовин для переведення рішаючої операції, якої не можна було відкладати, бо час не працював у нашу користь.
Ясно, що при прийнятті рішень політичним проводом З.У.Н.Р., повинні були бути узгляднені нові обставини на Великій Україні після упадку Гетьмана. Велика Україна в кінці січня, хоч і не була ще явно в стані анархії, то у всякому разі широкими кроками наближалася до неї. Голоси поодиноких політичних провідників губилися в морі демагогічних й анти-патріотичних викриків. Дезертирство й "отаманія" нищать військо. Невиховані й непідготовані, — а разом з цим байдужі до своєї національної держави, — народні маси кидаються від одного до другого, шукачи за кращим. Цим ще ширено більше замішання й дезорганізацію. Коло патріотів, що — без ріжниці політичних переконань — підтримували у той час уряд, громадяться вже слабі й кволі рештки — ще місяць назад — великих військових частин. Це пародія, а не військо, — штаби й обози… До винятків належать Січові Стрільці, Запорожці й деякі частини з інших угруповань (більш голосні своїми назвами, ніж військовою вартістю). Одначе вони не рятують справи. Урядові чинники не мають інших засобів впливати на маси, як проклямаці та відозви. Правда, робиться спроби покарання злочинців, — спроби знищення дезертирства шляхом збільшення платні, обіцянок земельних наділів і т.і., але вони не дають реальних наслідків. У цій анархії й хаосі гинуть наші матеріяльні засоби боротьби, падає валюта, гинуть десятками тисяч коні й зводиться нанівець зброя. Патріоти розшукують місце, кудиб, — як це робиться в часі пожежі, — скласти рештки майна. Таким, в їх очах, може бути лише Галичина. I пішла луна: Галичина — "Піємонт"! Звідти, мов, почнеться відродження нашого діла. Туди треба зносити все, що ще лишилося, бо там є карне військо, там є лад…