Спогади командарма (1917-1920)

Всеж, знайдись на місці бою хоч один старшина, що змігби охопити настрої цього збаламученого озброєного натовпу, то образ, безумовно, швидко змінивсьби. Ті самі вояки, що перед хвилиною займалися балачками й критикою наказів, моглиб показати чуда хоробрости. Це не сталося, а тому й зникла остання надія повернути боєве щастя на нашу користь. Начальній Команді нічого не лишалося, як розпочати бої для ліквідації плянованої операції й в останніх змаганнях витворити положення, що сприялоб майбутній боротьбі.

Завдячуючи 15 см. польським гавбицям, Начальна Команда отворила для нашої піхоти можливости, які часто не повторюються, — а саме наша артилерія знищила сильні перешкоди на шляху до Львова, що ними були численні цегольні. Треба підкреслити, що ці цегольні з великим вмінням використовували поляки. На цю підготовку нашого наступу витрачено всі гарматні набої. Саме ця обставина вимагатиме істотних корективів у нашій майбутній тактиці та пляні майбутньої боротьби під Львовом.

Таким чином наші оперативні заміри, зогляду на невитримку ударної групи в найбільш рішаючий мент, не привели до бажаних наслідків. Власне тому й президент Національної Ради, др. Е. Петрушевич, мав підставу трохи пізніше заявити, що положення від останньої сесії Ради не змінилося, — Львів і Перемишль залишилися далі в руках ворога.

Президент Національної Ради, заявляючи Раді, що богато ще жертв очікують країну й що армія дуже терпить від браку самого необхідного, цілком справедливо просив за "признання" і "вдячність" для Української Галицької Армії.

Наш ворог, не дивлячись, як на той час й обставини, на значні зусилля, потерпів на всіх головних ділянках повну невдачу. Він змушений був дивитися на боротьбу не як на "бунт", підбуреного агітаторами населення власної провінції, а як на правдиву війну між двома націями.

Отже від грудня 1918. року ми вже ввійшли в стадію правдивої полевої війни між двома ворожими націями.

На кінці нашого вступного розділу, в якому хотіли ми змалювати ситуацію від початку боротьби аж до кульмінаційного моменту, спробуємо подати, що, на думку й згідно з розумінням Начальної Команди, було в нас позитивним, а що мало підпасти негайним корективам.

Ще у перших рядках ми висловили свою думку щодо нашого центрального військового апарату, — тих осередків, де властиво мала родитися й здійснюватися оперативна думка, звідкідь мало виходити систематичне кирування фронтом, що, хоч і в примітивній формі сягав від Сокалю аж до Карпат.

Мусимо ствердити, що навіть на січень 1919. року Начальна Команда була наспіх збитою штабовою машиною, яка більш надавалася для кировництва якоюсь короткотриваючою операцією. До тогож Начальна Команда мала ще одну важливу хибу, що про неї мало згадують. Одначе ця хиба була й вимагала невідкладного направлення. Хибою було те, що я й полковник Мишківський були людьми зовсім інакше вихованими, інакше вишколеними, ніж усе тіло армії. Німців-штабовців старшинський склад армії розумів далеко краще, часто з півслова. Відібрати від, армії німецьких командантів і штабовців, — це означалоби зробити крок узад у справі організації наших сил, а може навіть і зруйнувати все. Лишалося одно: закликати на ролю начальника штабу людину, що льогічно завершилаб те, що вже фактично існувало. Власне це, ніщо інше було підставою, головною підставою повстання проєкту заміни полк. Мишківського іншим старшиною, штабовцем західної школи.

Відїзд полк. Мишківського з Начальної Команди викликав і викличе ще чимало ріжних версій. Говорили й говоритимуть про тертя між мною й ним, вказують на кілька суперечок у самому штабі, на видання ним передчасних "векслів" щодо опанування Львова і. т.і. Правда, все це до певної міри мало теж своє місце, але воно не носило такого характеру, щоби повстало питання про звільнення полк. Мишківського, досвідченого в штабовій службі й безсумнівно зручного в тактиці старшини. Основною причиною звільнення було тільки те, що я згадав вище.

Я особисто мігби закинути начальникові штабу стремління опанувати волю команданта армії. Це рано чи пізно, оскільки командант себе шанував, мусіло привести до конфлікту. Крім того мігби я закинути йому також те, що він надто довго тримав штаб у стані малоорганізованої централі, нездатної до тривкої ширшої боротьби. Правда, на подібні закиди він вказував, і то було головне, на брак допомогових сил.

Мені подобається погляд генерала Людендорфа на справу взаємовідносин між командантом і начальником штабу: цей останній пропонує (є невичерпаним джерелом комбінацій), а перший вирішує: рівночасно також і перший має право оперативної ініціятиви. Я особисто в спірних моментах пропонував начальникові штабу зафіксувати свою думку в офіційному звіті. Тим самим вже спадала з нього всяка відповідальність перед верховною політичною владою. Безумовно, глибші розходження повинні булиб ставити перед політичними чинниками питання про основні зміни у військовому проводі.

Щодо старшинського складу армії, то він вимагав негайних і поважних змін, — особливо, коли взяти на увагу, що противна сторона мала у повній мірі фахово підготований командний корпус (один час проти нас було коло 10 генералів). За часів миру Галичина бойкотувала фахове вишколення. Це мали ми тепер відчути на самих собі. У перший місяць боротьби до старшинського складу попали також і з Великої України звичайні авантурники, "Панове полковники". Наприклад, командуючим північної области якимсь чином став звичайний хорунжий, коли не підстаршина.