"Сатурна" майже не видно
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Лещенко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Сатурна" майже не видно». Краткое содержание книги:
Порушимо це мовчання. Тепер це можна зробити. Візьмемо одну з папок, струснемо з неї пилюку часу. Почнемо читати документи. І ось ми вже чуємо живі голоси й бачимо героїв повісті.
Ольховиков сів поряд з ним на землю, підніс до очей світлий циферблат годинника і сказав пошепки:
— Рубіж зайняли добре. Рівно через годину почнемо концерт. — Торкнувши Рудіна за руку, додав: — Значить, ви з кущів нікуди. І поки ми не почнемо відходити, сидіть тут, не рухайтесь. Мало чого: куля — вона, як відомо, дурна.
— Ви про мене менше думайте, — суворо сказав Рудін. — Робіть своє діло, а я — своє.
Ольховиков помовчав, дивлячись на Рудіна, і зітхнув:
— Не знаю, звичайно, для чого це робиться, але вашій долі не позаздриш.
— Думайте, повторюю, про своє завдання.
Ольховиков ображено замовк. Навколо тиша. Тільки шурхотить дощ.
Точно в призначений час Ольховиков підвівся і, піднявши ракетницю, вистрелив. Над темними силуетами будинків із свистом зметнулася багряна грудочка, з дзвінким тріском розірвалася в повітрі, і вогняні краплини, на мить повиснувши в повітрі, почали повільно падати. Одразу ж справа і зліва зататакали ручні кулемети. Вони мов перегукувались короткими чергами. Ольховиков прислухався до цих звуків, як диригент до гри оркестру.
— Почали добре, — задоволено сказав він.
Там, де в селі була школа, почувся дзенькіт розбитих шибок, крики й лайка по-німецьки. Очевидно, солдати гарнізону покидали приміщення найкоротшим шляхом — через вікна. Німці відкрили вогонь у відповідь. Безладна перестрілка тривала близько години.
Особливо запеклою вона була на правому фланзі села.
— Там у них бліндаж із круговим обстрілом, — пояснив Ольховиков.
На лівому фланзі діяв міномет — шпурляв міни через село. Видно, мінометники намагалися допомогти вогневій точці, гадаючи, що партизани там готують прорив у село.
Рудін напружено вслухався в різноголосся пострілів, намагаючись зрозуміти, як поводяться німці. Кулі цьвохкали по чагарнику, де він сидів, рикошетили то з виском, то із злим завиванням. Ольховиков буркотливо сказав:
— Лягай, товаришу. Це вони, гади, стріляють сюди навмання.
Небо на сході почало помітно світліти. Флангові групи Ольховикова, не припиняючи вогню, почали відходити від села.
— Мої знімаються, — тихо сказав Ольховиков і, помовчавши, зніяковіло додав: — І мені пора… — Він дивився на Рудіна очікувально і здивовано, можливо, досі не вірячи, що цей чоловік зараз піде здаватися в полон.
Рудін посміхнувся йому:
— Спасибі, старшино. Ідіть. Будницькому і всім вашим хлопцям — привіт…
Ольховиков встав, подивився ще раз на Рудіна.
— Ну й ну… — Він зітхнув і неквапливо пішов чагарником. Здалека він ще раз оглянувся на Рудіна і пішов швидше. Його важкі кроки затихли вдалині…
Рудін встав і повільно пішов до села. Піднявшись на пагорб, який був якраз навпроти школи, він сховався за стовбуром дикої яблуні. В передсвітанковій імлі він уже розрізняв біля школи силуети німців. Троє стояли, притулившись до стіни і про щось голосно сперечались, показуючи руками в різні боки. Якраз у цей час вогонь бійців Ольховикова, що відходили, повинен був навести їх на думку, що їх оточують.
Четверо німецьких солдатів, припавши до стосу дров, стріляли, щохвилини міняючи напрямок вогню і тривожно оглядаючись на тих, що стояли біля школи. Поліцаїв тут не було. Очевидно, вони вели вогонь на східнім краю села.
Ті, що стояли біля стіни, тепер частіше показували у той бік, де стояв Рудін. Видно, вони говорили про те, що з цього боку села противника немає.
Навкруги було вже досить добре видно, але від річки на село напливала біла смуга туману, і дощ, який недавно вже був трохи вщух, раптом полив, паче з відра.
Рудін помітив, що стрілянини вже не було чутно. Підождав ще хвилин десять — жодного пострілу. Тільки періщить, шумить сердитий осінній дощ. Біля школи з'явилося ще кілька німців і поліцаїв. Збившись докупи, вони збуджено розмовляли.
Рудін рішуче вийшов із-за яблуні і попрямував до школи. Незабаром німці помітили його і взяли автомати напоготів. Рудін прямував далі, вдаючи, ніби намагається розібратися, де опинився. Він вийшов на відкрите місце. Тепер німці бачили його добре, бачили, що він один і що у руках у нього немає зброї.
Вони не стрілили. Рудін підходив до них усе ближче, і ось він почув, як хтось із німців гортанним голосом уривчасто наказав:
— Взяти його!
Двоє німців і один поліцай пішли напереріз Рудіну. Рудін зупинився, підняв руки. Він стояв і чекав. Німці і поліцай підійшли до нього і за три кроки зупинились.
— Обшукайт! — наказав поліцаєві один із німців. Поліцай, не зводячи лютих очей з Рудіна, підійшов до нього й почав обшукувати. З кишені ватянки витяг пістолет і повернувся до німців.