Уран [uk]

— Гаразд,— процідив Бунчук.

Жив Бунчук тепер у просторому власному будинку — брат переїхав десь під Київ. Звільняючи секретарську квартиру Мостовому, ходив з дружиною по кімнатах і наказував:

— Ти Мостовому так і скажи, що тут вкладені трудові гроші, Людмило. За кахлі заплачено, ручки мідні на дверях теж не даром дісталися... За погріб візьми.

— Я не зможу, Петре,— тихо сказала дружина.

— Чому не зможеш?

— Бо ми за це не платили.

— Не платили?! — налився гнівом Бунчук.— То ти не знаєш цього питання. Я платив. І не хочу, щоб моє добро дісталося тому плигунцю задарма.

— Я не скажу, я не зможу,— вперто повторювала дружина.— Що він про мене подумає, я, зрештою, вчителька...

— Вчителька, вчителька! Благородні дуже всі, а як сиділи на сухарях з тобою, то...

— Тоді мені було краще. Ти був не такий...

— Докоряєш? А мовчала, коли була жінкою секретаря...

— Мені все одно, Петре.

— Що — все одно? — скипів Бунчук.

— Шкодую, що так моє життя пройшло,— Людмила зняла тюлеву занавіску з вікна, вона м'яко впала і накрила їй голову, наче фата.— Мрії були високі, сміливі, а прожила...

— Доказуй, доказуй.

— Ти сам усе знаєш. Ти завжди думав про себе.

— Я із шкіри пнувся, щоб ти з дочкою ні в чому не знали нестатків. А тепер така дяка? — Бунчукові стало шкода себе.— 3 роботи вигнали...

— Ти сам подав заяву... І правильно зробив.

— Правильно?! — скипів Бунчук. — І це говорить моя жінка?

— Я довго мовчала, Петре.

— Ні дідька ти не розумієш! — штовхнув ногою крісло, і воно поїхало по паркету через усю кімнату.

— Я теж була секретарем райкому комсомолу... і теж ношу партійний квиток.

— Велика цяця!

— Не дуже, але хіба ти забув наші розмови? Я тобі говорила, що ти не вмієш працювати з людьми, нема у тебе до цього хисту... Цей безапеляційний командирський тон... Ой Петре. Та ти ж за останні роки жодної художньої книжки в руки не брав...

— Можеш повчати своїх десятикласників, а не мене. Література, мистецтво! Мені треба було м'ясо і хліб давати державі, а не віршики читати!

— Дурна логіка... Ти забув, що настали інші часи... Голови колгоспів у нас і бригадири з вищою освітою...

— Чув уже, чув! Зараз про Мостового почнеш, про Гайворона, — бігає від стіни до стіни Бунчук.

— Ти знаєш, що твій рівень — Коляда.

— А ордени мені — що, так дали, за красиві очі? — викинув свого козиря Бунчук.

— То нагороджували всіх, Петре. Тисячі колгоспників, трактористів, а ордени вручили тобі. Хоч переді мною будь чесний, бо нам ще жити з тобою треба...

— Треба! — вхопився за слово Бунчук.— Що, може, кинеш, втечеш? Тепер я тобі не потрібний? їдь, їдь, куди хочеш... Ти завжди була наче випрошена.

— Уже пізно... А якою я була... Ех ти... Коли ти вчився в інституті... я тобі щотижня за двісті кілометрів возила картоплю... Останні копійки віддавала і писала тобі кожної ночі листи...

Бунчук зрозумів, що перегнув. Підійшов до дружини, хотів обняти.