Твори в п'яти томах. Том V
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #5
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том V». Краткое содержание книги:
В цьому томі подано тільки вибрані оповідання. Всі вони друкуються з деякими змінами та виправленнями.
— Тихше, прошу, — прошепотів він. — Ви заважаєте, товаришу!
А на вулиці чоловік з портфелем докладно пояснював міліціонерові, що саме трапилось і чому він не може виконати розпорядження господаря вулиці й “розійтися”. Жінка тільки кивала головою, стверджуючи слова чоловіка з портфелем, та тягнула до себе собачку.
Міліціонер скептично подивився на всіх: він аж ніяк не вірив у чудеса. Нарешті, він вказав на собачку:
— От ви кажете, що пройти тут не можете, — мовив він іронічно. — А як же цей собачка пройшов аж до вас, громадянине?
Чоловік з портфелем зніяковів: справді, собачка пройшов, а людина чомусь не може!
— Не знаю, товаришу міліціонер. Бачу, що собачка й справді пройшов. А от спробуйте ви, — запропонував він.
Саме тієї миті пролунав зойк. То академік Антохін, забувши про обережність, забувши про невидимі промені мікрохвиль, що линули повз його голову, посунувся, вкрай зацікавлений, далі. І відразу ж мікрохвилі, що їх вилучав генератор, дали себе взнаки. Пасмо сивого волосся на правій скроні академіка Антохіна враз потемніло. Вухо почервоніло, і академік відскочив назад, тримаючись рукою за обпечене обличчя.
Олд-Бой швидко повернув рефлектор убік.
— Іване Петровичу, пробачте, — зніяковів він.
— Ви не винні, Петре Микитовичу, — мужньо визнав академік Антохін, розтираючи червоне вухо. — То я сам, через власну необережність!
А міліціонер тим часом спокійно пішов уперед, недбало помахуючи паличкою. На нього дивились і чоловік з портфелем, і громадянка з собачкою, і весь натовп. Бо міліціонер незворушно пройшов од одного до другого і так само вільно вернувся. Після чого сказав досить неуважливо:
— Я ж просив розійтися, громадяни. Зовсім не було чого спиняти рух. Вам примарилося. Проходьте, проходьте!
Він пішов на середину вулиці. Чоловік з портфелем, непевно ступаючи, посунув повз афішу. Громадянка з собачкою йшла йому назустріч, безпорадно оглядаючись. Помалу розійшлися й інші свідки дивної події, всі, крім тих, хто спостерігав з вікна лабораторії інституту. Ці спостерігачі по-різному реагували на дивну подію. Академік Антохін потирав руки й повторював:
— Чудовий експеримент, чудовий! Він багато що пояснює!
Професори стримано перемовлялись. І навіть Андрій Антонович, що відійшов знову до дверей і стояв там з шваброю в руках, був украй здивований. Такого він не бачив ще за все своє життя…
Сашко нахилився до Богдана й тихо опитав:
— Слухай, я ось чого не розумію.
— Н-ну?
— Та ти не нукай, а послухай. Чому маленький собачка на повідку зміг пробігти опромінену зону — і проміння його не спинило? От дивно, наче на ньому був панцир…
Богдан знизав плечима:
— А дідько його знає! Тут, р-розумієш, с-суцільні загадки… з цією установкою…
Він не закінчив фрази, бо хтось дружньо торкнувся його плеча. Богдан рвучко обернувся й мало не зачепив руками академіка Антохіна. Іван Петрович усміхався. Він добродушно промовив:
— Навіщо шукати для з’ясування простих речей складних причин? Собака вільно пройшов тому, що він дуже маленький: проміння не сягало його, от і все.
І він одійшов, лишивши зніяковілих приятелів. Їм добре було видно його підпечене вухо й потемніле пасмо волосся. Богдан провів академіка співчутливим поглядом і одразу помітив Андрія Антоновича, який уже стояв біля нього і пошепки запитував:
— Товаришу Богдане, як це вийшло, що ви тим генератором пофарбували волосся Івана Петровича?
Богдан розвів руками:
— А що я м-можу сказати? Спитайте в Петра, Андрію Антоновичу, я не знаю.
Андрій Антонович незадоволено крутнув головою. Можливо, він запитав би й самого Олд-Боя, та почув, як заговорив академік Антохін. Він спинився біля генератора, якого Олд-Бой уже вимкнув, лагідно погладив велику лампу й мовив:
— Я не вважаю за потрібне провадити, Петре Микитовичу, будь-які випадкові експерименти. Те, що ви показали, переконало мене: поєднання мікрохвиль з інфразвуком справді відкриває цілком нові для науки можливості. До певної міри воно навіть революціонізує наші звичні уявлення!
Почувся шум. То присутні реагували на слова академіка Антохіна.
— Так, я не помиляюся, — голосніше повторив Іван Петрович. — І не слід нам займатися якимись забавками, Петре Микитовичу! Ми не діти, нам нема чого гратися, спиняючи пішоходів або обпалюючи пальця шановному професорові Терещенку чи навіть… навіть моє власне вухо, — усміхнувся академік.
Олд-Бой хотів був нагадати академікові Антохіну, що професор Терещенко сам вимагав опромінити його палець. А з вухом академіка… хто ж винен, що вія сам підсунувся під проміння? Та Іван Петрович вів далі: