Принцеса і королева, або Чорні та Зелені
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Світ "Пісні льоду та вогню" #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Принцеса і королева, або Чорні та Зелені». Краткое содержание книги:
ПОПЕРЕДЖЕННЯ: немає жодного сенсу читати повість як окремий твір без знайомства зі світом «Пісні льоду та вогню». Конче необхідно ознайомитися хоча б з першим романом циклу, «Гра престолів», щоб розуміти місце дії та контекст подій.
Читачеві пропонується самодіяльний, некомерційний, не опублікований на папері переклад повісті на українську мову, зі значними елементами експериментальної літературної адаптації до наших східноєвропейських теренів. Багато географічних назв, титулів, елементів державності та побуту, ба навіть імен мають в цьому перекладі цілком українське звучання або колорит прилеглих і споріднених народів. Традиція такого перекладу Дж. Р.Р. Мартина була започаткована у роботі над романами «Гра престолів» і «Чвара королів», а також трьома додатковими повістями циклу, і продовжується нині повістю «Принцеса і королева».
Номери та назви розділів (умовні, за місцем подій) додані при перекладі. У оригінальному тексті поділ на розділи відсутній. Внесено також незначні композиційні зміни.
Переклад В.Бродового, грудень 2013 — січень 2014 р.
Драконів мешканці Старого Волантиса вважали за неймовірне диво, а видовисько зразу двох, що зчепилися у битві, жеглярі з «Нессарії» запам’ятали назавжди. Ті, хто вродився та виріс на Дракон-Камені, з малих років звикли бачити чудовиськ неподалік від себе… та навіть їм було цікаво почути оповідки корабельників. Наступного ранку кілька місцевих рибалок вирушили своїми байдаками навколо Драконощовби, а коли повернулися, то розповіли про знайдені ними згорілі та понівечені рештки мертвого дракона при підніжжі гори. Колір крил та луски підказував, що тіло належало Сірому Привидові. Дракона було розірвано навпіл, пошматовано на клапті й частково з’їдено.
Почувши новину, пан Роберт Гуня — лицар, відомий незлим веселим норовом та величезним черевом, що був поставлений королевою при її відбутті за каштеляна Дракон-Каменя — недовго думаючи, назвав убивцею Драконожера. Більшість люду погодилася з паном Робертом, бо за Драконожером знали чимало нападів на менших драконів, хоча таку шалену хижість він виявляв нечасто. Дехто з рибалок, побоюючись стати наступною здобиччю свавільника, закликав пана Гуню надіслати до лігва чудовиська кількох лицарів і покласти йому край. Але пан каштелян відмовився.
— Не чіпаймо Драконожера — то й він нас не зачепить, — оголосив лицар королеви.
А щоб мати певність, заборонив рибалити у водах під східним схилом Драконощовби, де лежало і зогнивало тіло мертвого дракона.
XVIII. Король-Берег
Тим часом на західному березі Чорноводної затоки звістки про битву та зраду в Гуркотні досягли Король-Берега. За чутками, королеву-вдовицю Алісенту вони змусили зареготати.
— Що посіяли, те зараз і жнуть! — вигукнула вона.
Королева Раеніра на Залізному Троні збліднула з лиця і зомліла, а тоді наказала зачинити й засунути міські брами. Від тієї миті нікому не дозволялося входити до Король-Берега чи виходити з нього.
— Я не дозволю, щоб до мого міста потай пробралися перевертні, аби відчинити браму бунтівникам! — оголосила вона.
Військо князя Вишестража могло стати під мурами вже назавтра або на післязавтра. А ще швидше могли примчати вершники на драконах, які вчинили зраду. Але принц Джофрі тільки зрадів такій нагоді.
— Хай лишень з’являться сюди! — проголошував він. — Я сам зустріну їх на Тираксесі!
Та матір його войовничі вихваляння не тішили.
— Не зустрінеш! — заперечувала Раеніра. — Ти ще замолодий для битви верхи на драконі.
Але принаймні дозволила малому сидіти у чорній раді, де обговорювалося, як упоратися з ворогом, що неухильно наближався.
У Король-Березі лишилося шість драконів, але з них всередині мурів Червоного Дитинця — тільки один, тобто власна дракониця королеви Сиракс. Стайні у зовнішньому дворищі звільнили від коней та віддали їй за помешкання. До землі драконицю припинали важкі ланцюги — якраз такі, щоб дозволити гуляти зі стайні на двір, але завадити злітати без вершниці. Сиракс давно звикла до ланцюгів, надзвичайно добре харчувалася і вже багато років тому забула, що таке полювати.
Решту драконів тримали у Драконосхроні — велетенській будівлі, яку навмисне для утримання і навчання драконів колись наказав вимурувати король Маегор Лютий. Під велетенською банею в пагорбі Раеніс було прорізано сорок чималих підвалів, розташованих колом. З кожного боку ті рукотворні печери замикалися товстими залізними дверима: внутрішні виходили на піщане драконове поле, а зовнішні відчинялися на схил пагорба. Саме тут облаштували собі лігва Караксес, Вермітор, Срібнокрилка та Вівцекрад, перш ніж вилетіти на війну. Лишилося ще п’ятеро: Тираксес принца Джофрі, світло-сірий Морський Серпанок, приборканий Аддамом Веларіоном, юні Моргул та Шрикос, прив’язані до принцеси Джаяхаери (дотоді вже зниклої з міста) і її близнюка принца Джаяхаериса (дотоді вже загиблого)… а також Вогнемрія, улюблениця королеви Гелаени. Давно вже стало звичаєм, щоб котрийсь із драконоїздців жив при схроні й міг у разі потреби нагально стати до оборони міста. А оскільки королева Раеніра не бажала відпускати від себе синів, обов’язок цей ліг на плечі Аддама Веларіона.
Але у чорній раді раптом залунали голоси сумніву в чесності пана Аддама. «Драконові насінини» Ульф Білий та Гуго Громобій перебігли до ворога. Чи останні то зрадники серед начебто вірних слуг престолу? Адже є ще Аддам з Короба та дівчина Кропивка, які теж уродилися байстрюками — чи можна їм тепер вірити?
Князь Бартімос Кельтигар вважав, що аж ніяк.
— Байстрюки від природи — зрадницькі душі! — казав він. — Така вже кров тече в їхніх жилах. Зрада для байстрюка така ж природна, як вірність присязі для воїнів чесного роду.