Приватне життя феномена

Доспівавши, Хома Прищепа хвацько підкрутив вуса, яких у нього не було, й став лунко ляскати в долоні, заохочуючи яблунівців до аплодисментів.

– Правда ж бо, славна щедрівка? Та ця щедрівка – з учорашнього дня й про день учорашній, а новий день треба славити новими піснями. Де ж це видано, щоб у небесах літали космічні кораблі, а по землі ходили піонери та колгоспниці й щедрували отакими піснями... – Він узявся руками в боки, ставши фертом нетутешнім, а тамтешнім, і ревнув баритончиком: – Добрий вечір тобі, господарю! Стережи, боже, твойого товару. Твойого товару від всякого спадку, щоб не було якого припадку! – Вже не стояв собі фертом тамтешнім, а знову обернувся на яблунівського, тутешнього. – То раніше бог оберігав і лікував худобину, а тепер ветеринарія та зоотехніки не згірше від самого бога впоруються. Щоправда, колись бог не був на зарплаті, а ветеринари люблять гроші.

Хома Прищепа перечекав сміх, який хвилею прокотився поміж люду, й провадив далі:

– Живемо в достатку. Правильно говоримо ниньки: а що маємо не тільки на сто га земельних угідь, а й на сто га душі? Тільки подумайте, які в нас душі – в якийсь там морг чи десятину, в сотку чи в десять соток не вкладаються. Ніякою землемірською кроковкою не зміряєш їх, бо ж чуєте: на сто гектарів душі! Що я хочу сказати? Знали колись і посуху, і недорід, і голод. Але навіть у посушливі часи на подільському чорноземі щедро сходило і щедро родило сміхом. Бо які ми? Сміємось тоді, коли є що кинути до рота, й тоді, коли треба тримати зуби на полиці. Регочемо тоді, коли в животі вмістилося півкабана, півкурника, півполя, й тоді регочемо, коли маємо в кендюхові затеруху, а в тій затерусі бовтається пучка борошна. Сміємося тоді, коли молоді й здорові, що навіть утримали б віжки від четверика чортів, якщо їх запрягти до воза, й сміємося тоді, коли від старості так руки тремтять, що й волоконце бабиного літа видається трудною ношею. Сміялися навіть на фронтах під кулями й під мінами, коли смерть заглядала в очі. Сміх насідає на того, хто ходить у передовиках, і на того, що пасе задніх. Смішинку, буває, проковтне чоловік, який сидить у президії і якому треба мати поважний вигляд, а він долонею затуляється, губи кусає. А хіба не трапляється, що вийде співати співак на сцену, сидять у залі люди, а співак цей ізнагла як почне реготати! Сміється одягнений і голий, босий і взутий, ситий і голодний, хворий і здоровий, розумний і дурний, багатий і бідний, скупий і щедрий. І не вибирають хвилини для сміху – до обіду чи після обіду, натщесерце чи надголодь, а сміються завжди, навіть уві сні. Сміються, коли обіймаються й коли розлучаються, коли сходяться й знову розходяться, коли гарикаються й миряться. Сміються взимку і влітку, в люті морози і в спеку, сміються після дощику в четвер і через дорогу навприсядки. Сміються тоді, коли весело, й тоді, коли зовсім сміятися не хочеться. Бо найдужчий у цьому світі – це сміх!

Голова колгоспу Дим слухав, приклавши до вуха розплесканого коржа долоні, й кинув репліку:

– Треба знати, з кого сміятись! Так усе можна висміяти й осміяти!