Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
Був на межі того, щоб кинути все це. Більше в усій книзі не було поміток, і бог його знає, що сховав під своїм тайнописом той давній чоловік.
«Кину», — вирішив я. Але в ту ж мить я уявив, як далеко за околицею міста, на новому кладовищі, де навіть і дерев ще нема, а тільки прутики вибиваються з холодного глею, лежить у крижаній глині те, що було колись Мар'яном, першим, єдиним, може, останнім моїм справжнім другом на цій землі. Він заповідав мені цю таємницю, він непокоївся, він, можливо, загинув через неї. Бо, хоч ви мене розстріляйте, я не вірив, що все пояснюється так просто: розривом серця і падінням у воду. Я не вірив, у мене було первісне, тваринне передчуття, як у собаки, що все це не так, і якщо слідів не знайдено, якщо нічого не вкрадено, якщо ніхто не винен з допитаних до цього часу, це не означає, що їх нема, що нових слідів не буде. Нарешті, я просто був зобов'язаний перед його пам'яттю. І тому я знову закурив, стиснув палаючу голову холодними руками і, зібравши всю свою напружену, холодну рішучість, спробував зосередитися, сконцентрувати свою увагу тільки на одному.
«Мідь… змія… дим…» До чого тут, к бісу, дим? Мідь написана там, як мед… А може, це не «мідь», а «мед»? Дурниці різні лізуть у голову, шановний друже Космич, дурниці і маячня сивої кобили! Тому що який осел ховатиме щось там у мед? Хіба що вбитого на війні знатного чоловіка заливали в труні медом, щоб довезти цілим до родової усипальниці чи до бальзамувальника? Але уявіть собі людину, яка розшифрувала, шукала, витратила на це півжиття, і все тільки для того, щоб знайти труп? Це, пробачте, гумор шибеника. Та й потім, що можна намотувати довкола меду? Ні, зрозуміло ж, що це щось треба мотати навколо якогось мідного предмета. А навіщо?.. Ні, з цього кінця нічого не виходить… Коріння сховало початок. Дерево з корінням… Стоп! А чому дерево? Про дерево ніде не сказано!.. І, зрештою, на світі існують синоніми… Так… Ну, ну… Корінець може бути не тільки в дерева… Корінці можуть бути. тютюнові… Корінець може бути… в… книги. У книги, чорт побери! У книги!
Я кинувся до стола, де лежала книга. Я не міг зачекати, не міг обдумувати все це далі. Бо ще одного розчарування я не зніс би. Я страшенно боявся і водночас, ніби заздалегідь — і твердо — знав, що не помиляюся. Бо я був ідіот, який навіть не здогадався, що найкраще можна замаскувати річ на очах в усіх.
Корінець щільно прилягав до аркушів, але не був пришитий нитками, і це мене трохи заспокоїло. Я взяв залізну лінійку і почав обережно просовувати її під корінець. Лінійка входила дуже повільно, з тихим потріскуванням: віддирався клей. І це було так, ніби сталевий ланцет з потріскуванням різав мою плоть. Це було варварство, зрозуміло, але я не міг більше чекати. І я не різав по книзі, а просто відокремлював цю руду шкіру, нехай собі й віддираючи приклеєне. Він нарешті відстав. Я глянув у просвіт і помітив, що там немовби щось жовтіє. Де пінцетом, а де й пальцем я тягнув, ворушив, поступово витягував це жовте…
…І майже крикнув, вражений, коли на стіл переді мною лягла нарешті складена удвоє стрічка пергаменту. Довга стрічка, на якій були розкидані літери, написані стародавнім, чорним і поруділим, чорнилом. Інкаустом, як називали його предки в ті часи.
Я тут же замірив його. Завдовжки він був, як розгорнеш, 63 сантиметри, завширшки — 49 міліметрів. Літери були розкидані, як їм хотілося, але навіть там, де вони складали рядок (завжди під певним кутом до стрічки), я нічого не міг зрозуміти. А втім, це могло бути довільною комбінацією знаків, бо сусідні рядки звучали так:
Принаймні одне слово, «Finis», було зрозуміле. І те слово було латинське. І означало воно «кінець». Але варто було перейти до сусідніх клаптиків, які написані були рідненькою нашою кирилицею, і одразу виходила нісенітниця, на зразок такого:
Скажіть, ви чули коли-небудь про слово, яке починається з твердого знака, або про твердий знак, який зручно розташовувався після голосної? Я — ні.
І я читав, і все це звучало, як у збожеволілого рабина, що читає білоруську книжку на єврейський манір, з кінця. «А чорт! А чому й справді не уявити, що це написано «з кінця», навпаки. Скажімо, методом, який тоді вважався досконалою шифровкою, а тепер перейшов у користування дітям, коли вони гуляють у таємні товариства. Тоді першій літері алфавіту повинна відповідати остання. А — це я, а я — це а.
Гм, ось і відповідні клаптики «яа». І ще «яа». І ще. Значить, це «ая». Схоже на те, що в білоруській мові є закінченням прикметників жіночого роду типу «товстая», «дурная». Ну що ж, у цьому щось є. Цілком можливо, що це і є дитячі хитрощі «літереї», коли алфавіт ділили пополам, першу половину писали зліва направо, а другу справа наліво, під нею, а потім заміняли літеру з верхнього рядка літерою з нижнього, і навпаки.