Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Отож у 1825 році він задумав у Михайлівському (після того, як з величезним захопленням прочитав епохальну працю Карамзіна «Історія держави Російської») і там же й написав «Комедию о настоящей беде Московскому государству, о царе Борисе и Гришке Отрепьеве» — Писал раб Божий Александр сын Сергеев Пушкин в лете 7333 на городище Ворониче» (первісна назва відомої трагедії) — це з листа до князя В’яземського.
«Изучение Шекспира, Карамзина и старых наших летописей, — писатиме Пушкін, — дало мне мысль облечь в формы драматические одну из самых драматических эпох новейшей истории. Я писал в строгом уединении, не смущаемый никаким чуждым влиянием. Шекспиру подражал я в его большом и широком изображении характеров, в необыкновенном составлении типов и простоте; Карамзину следовал я в светлом развитии происшествий; в летописях старался угадать образ мыслей и язык тогдашнего времени».
Трохи пізніше, але того ж року Пушкін «с прелестным чистосердечием, придающим такую привлекательность гениальным натурам, сообщил своему корреспонденту: «Трагедия моя окончена! Я перечел ее вслух и бил в ладоши, и кричал: ай да ІІушкин, ай да сукин сын!..»
Отже, «Борис Годунов» (Санкт-Петербург, в типографии департамента народнаго просвещения, 1831).
СЦЕНА БІЛЯ ФОНТАНА
Ніч. Сад. Фонтан[2].
Діють: Самозванець, Марина
Після монологу Самозванця (його зізнання, що він «рожден не боязливым; / перед собой вблизи видал я смерть; / Пред смертию душа не содрогалась...», а тут — «неодолимый трепет...»).
— Нет, это страх. День целый ожидал /Я тайного свидания с Мариной...
Зізнається, ще «любовь мутит мое воображенье...».
І тут з’являється Марина.
Самозванець: Она!.. вся кровь во мне остановилась.
Марина: — Димитрий? Вы?
Самозванець: Волшебный, сладкий голос! (Идет к ней.) Ты ль наконец? Тебя ли вижу я, / Одну со мной, под сенью тихой ночи? / Как медленно катился скучный день? / Как медленно заря вечерня гасла! / Как долго ждал во мраке я ночном...
А що ж Марина? Здається, кинеться йому в обійми: шепіт, любовні речі, трелі самбірського солов’я... Чого ще треба на такому романтичному побаченні вночі в саду біля фонтана для шістнадцятилітньої дівчини, якою тоді була Марина? Тим більше в коханні їй зізнавався не хто інший, як царевич. ЦАРЕВИЧ!!! Чи багатьом дівчатам її віку — та й не тільки її — вночі на побаченні зізнаються в любові царевичі?
То що ж вона, дочка воєводи?
— Я здесь тебе назначила свиданье / Не для того, чтоб слушать нежны речи / Любовника... — Кадуб води холодної на голову закоханого царевича, і далі дівчина вимагає, аби Дмитрій «души своей / Мне тайные открыл теперь надежды. / Намеренья и даже опасенья...» — Себто все перевела в практичну площину: які його задумки, плани і що вона з них матиме. А любов... Любов — се таке... Про любов можна і потім поговорити, а зараз кажи, що я матиму з цього нічного рандеву в замку батька, у саду біля фонтана.
Що ж вимагає від царевича воєводина дочка романтичної пори у саду на побаченні з ним біля фонтана? Дарма Дмитрій хоче, аби вона бачила у ньому лише коханого: «О, выслушай моления любви...».
Але Марину — шістнадцятилітню дівчину! — це чомусь не цікавило. Як і кохання до неї царевича.
Уявляєте? Молода та рання. В шістнадцять літ такі вимоги. Не любові, а вигоди й користі.
Це, звісно, ображає царевича, який гаряче закохався в дочку воєводи, ображає, що «сан, а не меня, / Избрала ты». Та й кого б на місці царевича та ще на такому романтичному побаченні це б не образило! (Вважається, що Пушкін — на відміну від Карамзіна — змусив Дмитрія закохатися в Марину, тоді ж як він насправді захопився нею з першого погляду.)
Марина зневажливо величає його «бедным самозванцем», заявляє: «у ног своих видала Я рыцарей и графов благородных; / Но их мольбы я хладно отвергала (все це її вигадки, уяви, щодо рицарів і графів благородних). / Не для того, чтоб бедного монаха...», мовляв, покохати. І далі вимагає, аби «бродяга безыменный» (Господи, як вона зневажливо ображає царевича!) зізнався, чи царський син він насправді.
Самозванець заявляє, що «ни король, ни папа, ни вельможи / не думают о правде слов моих. / Димитрий я иль нет — что им за дело? / Но я предлог раздоров и войны. / Им это лишь и нужно: и тебя, / Мятежница! поверь, молчать заставят...».
2
Цікаво, що в романі Ф. Булгаріна «Димитрий Самозванець» Марина зустрічається з царевичем не біля фонтана, а просто в саду на лаві.