Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
За підрахунками Марини Нечаєвої, одного з авторів книги «Воскресшие Романовы», протягом усього XX ст. самозванці росли як гриби після дощу. В найрізноманітніших куточках світу «знаходилися» царевичі Олексії, княгині Анастасії, княгині Марії чи й самі Миколи II.
Члени імператорської сім’ї, які нібито «дивом врятувалися», почали з’являтися у 1918—1919 роках. Найвідоміша самозванка Анна Андерсон, яка часом успішно видавала себе за велику княгиню Анастасію, дочку Миколи II і Олександри Федорівни. (Анастасія, реальна, історична, була розстріляна зі своєю сім’єю, її смерть підтвердили очевидці, в тім числі й головний учасник розстрілу Яків Юровський, а її останки знайдені на початку 90-х, ідентифіковані і захоронені у 1998 році у Петропавлівській фортеці Санкт-Петербурга.) Офіційна справа «Анастасії Романової» тривала до 1977 року. Вчені вважають, що самозванку насправді звали Францішкою Шануківською, вона була німкенею польського походження. У 1961 році суд в Гамбурзі виніс остаточний вердикт: Анна Андерсон (яка, до речі, не володіла російською мовою, хоча лицедійкою була непоганою і для декого свою роль грала переконливо) не є великою княгинею Анастасією Миколаївною. Хряснувши зі зла дверима, «княгиня» перебралася до Америки, де нарешті вгомонилася — померла у 1984 році і тепер, очевидно, в інших світах, якщо вони є, видає себе за все ж ту велику княгиню Анастасію.
Але прецедент Анни Андерсон викликав цілу зливу «врятованих Анастасій»: Наталія Біліходзе, Елеонора Альбертова (Крюгер), Євгенія Сміт, Надія Іванова-Васильєва — це лише чотири найвідоміші самозванки, які видавали себе за молодшу цареву дочку.
За свідченням спеціалістів, «пройдисвітами як завжди рухало одне: матеріальна вигода». Себто вони не дуже й сподівалися, що їх визнають за «спадкоємців престолу», але поки суть та діло, вони встигнуть дещо гребонути. Особливо з імператорських фондів. Іноді такі самозванці роками гастролювали по Росії, існуючи виключно за рахунок «російської гостинності». «Живим» бачили у ті роки навіть Миколу II: протягом 1925—1928 років він негадано вигулькував то в Барнаулі, то в Смоленській чи Тверській губерніях. (Між іншим, два лже-Миколаї були схоплені і розстріляні.)
Найвідоміших цесаревичів Олексіїв було двоє: поляк Міхаїл Голеневський та канадець Олексій Таммет-Романов. З’являвся і син буцімто вцілілого цесаревича Олексія, який навіть у 2000 році видав на-гора власноруч змайстровану книжку «Історія душі, або Портрет епохи», присвячену долі царевича Олексія.
Вигулькнув з небуття і ще один Микола II («в миру» Микола Миколайович Дальський), «син» царевича Олексія, якого нібито було вивезено з Єкатеринбурга за наказом Юровського, головного ката царської сім’ї. Імператором він проголосив себе у 1992 році і навіть висував свою кандидатуру на президентських виборах. У 1996 році він «вінчався на царство» в м. Ногінську. Своїм «височайшим повелінням» самозванець чомусь скасував вибори 2000 року (на яких програв) і через рік скінчив свої земні дні.
На російський престол також претендував Олелько II, який одночасно заявив претензії і на український, неаполітанський і сербський «трон».
Валерій I, який балотувався у 1996 році на пост губернатора Тюменської області, — ще один, третій за рахунком, Микола II. Серед імператорових «спадкоємців» найвідоміший Олексій Брумель, керівник Міжнародного орденського капітула нової еліти світу Монархічного двору, що його сам же й заснував і куди охоче приймав усіх бажаючих походити в «імператорових спадкоємцях». У 1991 році він проголосив себе регентом Російської монархії — до обрання — все ж таки був архіскромним! — царя законного. На цю посаду він пропонував Олександра Солженіцина і навіть Бориса Єльцина. Проте, не отримавши від них аніякої відповіді, сам оголосив себе Імператором Всеросійським. А в 1994 році цей «Імператор Всеросійський» призначив Володимира Жириновського монархом... Естонії і на цьому зрештою заспокоївся. Але, як сказано у Святому Письмі, його ж царствію не буде кінця, адже все нові й нові любителі позмагатися за імператорський трон — уявний, а не реальний — все ще з’являються.
Отож, повторимо ще раз: «Самозванство аж ніяк не можна назвати чисто руським феноменом, але в жодній іншій країні це явище не було таким частим і не відігравало таку значну роль у взаємовідносинах суспільства і держави, як у Росії».