Виконавець
- Автор: Волков Олексій Михайлович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-365-054-0
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Виконавець». Краткое содержание книги:
Ти живеш звичним життям, не знаючи, що поруч перехрещуються силові лінії незбагненного лихого поля, котре підхопить, стисне і закрутить так, що захрустять не лише кістки, але й сама душа. Таємничі події, незвичайні люди, чужа помста, зброєю якої тобі судилося стати. Трилер Олексія Волкова тримає у напрузі до останньої сторінки. Містика тут переплітається з реальністю, а парапсихологія — із захопливими пригодами, і читачеві лишається тільки зачаровано перегортати сторінки, сподіваючись, що кінець буде щасливим.
Невесела пора, коли весна ніяк не спроможеться взятися до справи, звісно, не для подорожей. Та що мав робити? Після чотиригодинної їзди в потягу та кількох годин у приміському автобусі я прямував від шляху разом із селянами, що вийшли на зупинці, туди, де неподалік від лісу виднілися хати. Це й було глухе село Галяви. Тут народився Семен. Кілька жінок, що йшли поруч, підозріло зиркали на мене. Село було маленьке, й люди, напевно, знали не тільки одне одного, а й тих, хто міг до когось приїхати гостювати. Мене ж тут досі не бачив ніхто. Жінки вирішували в розмовах якісь свої проблеми. Попереду човгав дід і, треба сказати, досить бадьоро. Його порепані чоботи так і шкребли підошвами по камінню дороги. Ноги в діда були кривуваті, а галіфе драпових штанів робило їх ще кривішими. Закинувши сумку за одне плече, він скручував цигарку. Здавалося, це важко зробити грубими зашкарублими пальцями, та дід впорався спритно. Наздогнавши його, я підніс запальничку до цигарки. Зиркнувши на мене, дід затягся самокруткою.
— Свій, напевно, тютюн? — запитав я, зав’язуючи розмову.
— Е-е-е… Який то тютюн? От колись був тютюн, тепер такий не росте вже…
Ми перекинулися кількома фразами і я почав:
— Пробачте, кажуть, у вашому селі живе один добрий майстер, що ріже по дереву. Де його знайти?
— А ось тут, недалеко. Як будемо йти, то я покажу вам хату, — дід подивився на мене. — А що, маєте, якусь справу до нього? То правда, добрий майстер.
— Та ось, — я вирішив відразу закинути вудку, — хотів його запросити. Ми новий краєзнавчий музей відкриваємо. Хотіли, щоб він трохи попрацював. Житло, заробіток забезпечимо.
— Хе… — дід подивився на мене, наче на дурного. — Та куди ж він поїде? Він же ціле життя в ліжку, там і ріже.
— Як, в ліжку? — я вдав подив.
— Так, інвалід. Ноги відняло, ще як малим був.
— Як відняло, чому?
— Та Бог знає чому. Якби знали, то, може, вилікували б. Де його тільки не возили, ще тоді. Хтозна-куди батьки виїздили, але все дарма. Так і лишився калікою.
— Ну а чого ж то таке сталося? — далі випитував я. — Хворів він, чи що?
— Та ніби й не хворів. Так, «спаліризувало», і все.
— Як це, так? Так просто не буває.
— Та звідки я знаю, чоловіче, я ж не дохтор. А ось і хата їхня. З матір’ю вони живуть. Батько давно помер, а мати стара вже…
І я загальмував біля хати, а дід почовгав далі, закидаючи сумку за друге плече і готуючи нову самокрутку. Він не розповів мені нічого цікавого.
На подвір’ї не було нікого. Я постукав у двері невеличкої сільської хатини. Здавалося, хтось відгукнувся десь далеко в хаті, тому я відчинив двері й, увійшовши в сіни, постукав ще. Цього разу чоловічий голос чувся ясніше. Мене запросили увійти. Моє хвилювання зростало. Зараз, переді мною з’явиться той, хто мав справу з тим самим, що я, в крайньому разі, з чимось подібним. Той, чия доля, можливо, чекала й на мене. Як він виглядає?
На ліжку, спираючись спиною на щось високе, схоже на подушки, сидів чоловік, старший за мене, блідий, з чорним волоссям, вдягнутий у шерстяний спортивний костюм. Його ноги, худі, скривлені й нерухомі, взуті у грубі шкарпетки, безживно лежали на ліжку. Він зараз не робив нічого, але на ліжкові та навколо валялися розсипані стружки, на тумбочці лежали інструменти. З шафи дивилися на мене кілька вирізаних з дерева образів.
— Слава Ісусу! — я привітався по-сільському.
— Навіки слава.
— Прошу вибачити, що турбую вас, але маю одну справу. Здалеку приїхав, спеціально до вас, — я визначився, як буду вести з ним розмову, і йшов за запланованим сценарієм.
— А що ви хотіли?
— Та от чув, що ви ріжете гарні образи, а тепер і сам бачу. Хотів дещо замовити.
— А звідки ви приїхали? — якось із недовірою запитав він.
— З Франківської області.
— А що, і там чули про мої образи? Звідти ніби ніхто їх не має, хіба…
— Чули, — відповів я, — а може, маєте які готові, то я б подивився, може, й домовилися б з вами?
— Я не продаю образів, — сказав він, — а навіщо вам?
— Для себе, — відповів я, — так, до хати просто…
— Не знаю, — сказав він, — я роблю їх на церкви. Я не заробляю цим. Так, часом чимось люди, за них мені допомагають, щоб не був голодний та роздягнутий. А за гроші я не роблю.
— То, може, якось по-іншому домовимося? Адже я їхав сюди заради цього.
Він тільки знизав плечима:
— Не знаю, я не роблю на замовлення. А ось ці — то мають приїхати з церкви одної, забрати.
Він замовк. Розмова не клеїлася. Вести дальші дебати про образи з надією розговорити його під час роботи було безглуздо. Мені натякали, що час прощатися.