Виконавець

X

Дні, які настали після цього, були сповнені напруги та марних зусиль. Перший із них довелося провести вдома, збираючи думки докупи. На великому аркуші паперу я розкреслив свою «карту» пошуків, якщо можна її так назвати. На ній у вигляді алгоритму простиралися можливі пошукові напрями. Основні — я зобразив грубими стрілками, і вони мали декілька подальших розгалужень. Тонші означали напрямки, де знайти розгадку, на наш погляд, було менш імовірно. Я врахував усе. Моє життя, до цих подій, було розібрано, розкладено на цеглинки, і всі вони лежали ось тут, переді мною. З відомих причин я поки що залишив напрямок, позначений словом «Жанна». Повертаючись до нього, мене переповнювали такі почуття та емоції, що я втрачав здатність спокійно аналізувати, тому й відклав його. До того ж усі можливі шляхи до істини відрізала її смерть.

Але навіть такі емоції не могли повністю відключити мене від пошуку і в цьому напрямі. Коли всередині все стискалося від згадки про той її телефонний дзвінок, якийсь цинічний раціоналізм усе ж таки знаходив шлях нагору крізь купу почуттів, які могли переповнити, захлеснути мене. І тоді я думав — що все-таки хотіла сказати мені Жанна під час останньої зустрічі? Що? Прощавай — і більше нічого? А якщо ні? Якщо це мало бути щось більше? Якщо саме зараз оце не сказане або не зроблене невблаганно тягне мене туди, до неї? А що як, покидаючи назавжди цей світ, вона збиралася заповісти мені отого пса-каліку з автоматної будки, і тепер він… Від подібної маячні швидко розболілась голова, і мій «комп’ютер» автоматично переставав працювати.

Загалом «карта» була збудована за Світланиною моделлю, але дещо я змінив на свій розсуд. В один із напрямків я все-таки включив випадок на хуторі перед відкриттям полювання, коли почув розповідь Семена. Світлана вважала його тільки наслідком, не вартим розгляду, але я мав на це свою думку, тому і з’явився на «карті» напрямок з назвою «Семен». З нього я і вирішив почати. Поїздка у віддалене село іншої області мала відволікти мене від нав’язливих думок про Жанну, а цей напрямок уперто не давав мені спокою, хоча Світлана й завіряла про його неперспективність. Інтуїція підказувала мені інше. До того ж Сергій обіцяв за кілька днів підняти документи щодо моєї рушниці, і я, таким чином, мав трохи часу перед тим, як взятися до наступного напрямку. Довелося знову зустрітися з Семеном і, викликаючи в нього цілком природний подив, розпитати ще раз про людину, з якою я невдовзі мав зустрітися.