Поїзд, що зник

Поміркувавши добряче, я відмовився і від цього, рятівного варіанту. Могло бути таке, що транзитника з вокзалу притруїла одна «хімічка», а клієнта «Аерофлоту» - зовсім інша. За однієї умови - якби обидві використали клофелін. Але тут отрута була вельми екзотична. Більше того, експерти стверджували, що її смертельний ефект проявляється виключно у сполученні з алкоголем. Чортівня якась! Таке враження, що зараз не семидесяті роки двадцятого століття, а середина дуже середніх віків, і що це не Київ, а яка-небудь Венеція, де коханки труять коханців, племінниці - дядьків, а доньки - тата з мамою. Однак це не підстава сидіти в двадцятому віці, склавши руки, і чекати, доки таємнича брюнетка спровадить на той світ ще одного або більше транзитників.

Є такий вираз, який дуже любить наше неміліцейське начальство - профілактика правопорушень. Дурня все це! Можна, звичайно, попередити ту ж саму вокзальну міліцію, аби частіше зазирала до ресторану і тримала в полі зору пари, в яких жінка - молода брюнетка, а мужчина - солідний громадянин віком під п’ятдесят. По-перше, лягаві будуть тримати в голові цю інформацію рівно три дні, бо людський мозок має здатність забувати. Ще який-небудь Лисов з кулеметом втече, або троє мужчин, з вигляду - геологи, ощадкасу візьмуть, і все! Простий радянський міліціонер не може тримати в голові забагато інформації, це протиприродно… По-друге, уявімо, що завтра наша брюнетка перефарбувалась у блондинку і закадрила не мужика під п’ятдесят і з пузом, а стрункого, молодого, довгоногого кандидата в збірну Союзу з шахів. Куди вона тоді дінеться, твоя профілактика? Ні, як на мене, то найкращий спосіб упередити злочин - зловити самого злочинця. Нехай сидить в зоні і не псує статистики. Тому я поставив перед вокзальними та аеропортівськими колегами дещо інше завдання: «Не спіть, імітуйте активність. Швендяйте по території, зазирайте в обличчя, перевіряйте документи. Робіть вигляд, що вас багато. Як не зловимо, то хоч налякаємо!»

Чуда не сталося. Брюнетка або не звернула уваги на нашу активність, або чхати вона на неї хотіла. Третій варіант, ближчий до дійсності - не було ані активності, ані її імітації. Таємнича незнайомка виринула в ресторані аеропорту «Бориспіль». Працювала дуже ризиковано, бо це вам не вокзал з десятьма платформами і сотнею вулиць навкруг, і навіть не «Жуляни», які давно вже в’їхали в саме місто. Це «Бориспіль», маленька автономна структура посеред поля. Пішки далеко не забіжиш - звідусіль видно, а на автобуси і таксі черги. І все ж вона ризикнула.

Цього разу її ледь не схопили. Хоча, здавалось би, все передбачила: і обставини, і клієнта відповідного. Уяви собі: ресторан аеропорту. Звуковий фон - окрім гудіння літаків за вікном, оркестр нестямно врізає романс «Коли б я мав золотії гори…».

За одним із столиків - немолодий чоловік у номенклатурній трійці і наша жінка. Біля них - офіціант з блокнотом.

ЧОЛОВІК:…і коньячку, коньячку!

ЖІНКА: Ой, ні! Я тільки шампанське п’ю. А коньяку поки що не треба, досить по сто грамів горілочки… у мене є одна ідея. (підморгує чоловікові).

Офіціант відходить.

ЖІНКА: Тут коньяк не дуже… вони його горілкою розводять… А мені ось перед відльотом друзі пляшечку хорошого подарували, справжнього вірменського. Так чому б не випити його просто зараз?

ЧОЛОВІК: Чудова ідея!

Офіціант приносить замовлення, відкорковує шампанське, ставить бокал, горілчані чарки і карафку. Йде. Жінка дістає з сумки сувенірний «мерзавчик» із коньяком, наливає в горілчану чарку чоловікові, озираючись на офіціанта, мовляв, щоб не побачив, ховає пляшечку в сумку.

Чоловік розпливається у посмішці. Потім піднімає чарку з коньяком, встає, зігнувши руку по-гусарськи. Жінка, сидячи, бере бокал із шампанським.

На повторення рефрену романсу: «…щоб мною володіла ти…» чоловік хвацько перехиляє чарку - і тут же хапається за горло і падає долілиць, перекинувши стіл.

Дзвін посуду, вереск жінки, оркестр замовкає…

Річ у тім, що той, котрий став її новою жертвою, мав якусь там рідкісну ваду організму. Отрута на нього подіяла не поступово і за якийсь час після вечері, а одразу. Випив - і миттю впав. Спочатку обличчям об стіл, а далі - на підлогу. Не знаю, хто часом рятує від розплати кримінальний елемент. Зрозуміло, що янголів-охоронців у нього немає, але якийсь антихрист з крильцями, напевне, є. Пояснюю з подробицями.

Отже, клієнт нашої красуні, солідний транзитник в костюмі-трійці випиває чарку коньяку і з гуркотом вирубається. Фізіономія - в один бік, ноги - в другий, стілець - в третій. За звичайних умов увесь зал впірився б у потрібному для міліції напрямі. Офіціанти погнали б на місце події, як дурні з гори. А тут, уяви собі, саме в той момент, коли душа жертви без усяких транзитів летить на небо, до ресторану заходить Муслім Магомаєв під руку зі своєю дружиною, - прізвище забув, але це народна артистка Тамара Синявська. Оркестр негайно врізає: «Ах, эта свадьба пела и плясала!», народ зривається на ноги і починає ляпати в долоні, співак удає, що йому незручно, але приємно, музиканти переходять зі «Свадьбы» на «Катюшу», бо цю пісню його дружина завжди в концертах співає, а в результаті - вже мертвого пасажира помітив один-єдиний офіціант. Та й той не одразу пропхався до столика. І тут треба констатувати, що у нашої дами таки залізні нерви. Вона сама кидається назустріч офіціанту, хапає його за петельки і кричить: