Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
Селище Далеких Пагорбів. Два ряди будинків уздовж траси в нікуди, безліч неонових ламп, два блискучих манливих щити.
А з іншого боку:
Селище Далеких Пагорбів — «Бар», «Готель», «Готель», «Бар» — вивіски, знайдені на тисячах кілометрів доріг, звезені сюди та зібрані в одну.
Піднятися сходинами до тераси, відчинити двері й побачити за ними пустище. Ступити за стіну, єдину, що залишилася від усього будинку. Місто будинків, позбавлених майже всіх стін.
— Який він великий, — сказала я, опинившись у його будинку.
— Так, — сказав Вершник і став поруч зі мною. — Звідси й до кінця землі.
— Здоров, — кивнув він сусідці за стіною з написом: «Усе, що ви забули купити».
— Здоров, — сказала вона. — Ти до ранку?
— До ранку, — сказав він.
— А це?
— Крихітка, — сказала я, повернулася до неї спиною та показала свій герб.
Ми розпалили багаття, й полум’я висвітило на стінах вітальні шовк. Ми обклали полум’я камінням, і в нас вийшла ватра. Вершник розгорнув ковдру, я вмостилась у величезному кріслі з ногами.
Вино з вітру і трав, його губи пахнуть вином.
Тільки один поцілунок, щоб відсунутись і сказати:
— Ні.
А вночі, коли я спала, зникли стіни, і я чула, як Вершник розповідав Сусідці, що сиділа з ним біля жевріючого приску:
— Сьогодні я чув їхню пісню.
— Коли?
— Коли вертався.
— Виходить, завтра?
Чи було їй шкода його? Не більше, ніж йому самому, він зовсім не жалкував, що завтра його не стане.
У неї була сотня чоловіків. Різних: добрих і лютих. Воїни, воїни, воїни. А іноді той, хто плаче уві сні.
Вони йшли від неї, а вона думала, що сама в усьому винна. Вони йшли, і з кожним новим вона була ще тихішою чи ж навпаки починала кричати, тільки-но брав її.
Воїни всіх армій, чоловіки ста міст. Вони йшли, і вона думала, що в усьому винні навколишні будинки, і міняла їх, і поспішала дорогою в нікуди.
— Залишся, — благала вона, але він ішов.
— Я не зможу без тебе!
А він одказував:
— Я теж.
— Я поїду з тобою, — вирішувала вона.
— Сідай, — казав він. — Тримаєшся? — і гнав свій байк назустріч смерті. І вмирав у неї на руках.
Вона втратила їх усіх, адже чоловіки — це ті, кого ти втрачаєш.
— Я чув пісню…
— Завтра…
А чи не все одно, як саме вони підуть від тебе?
Розділ З
Стомлені дорогами мандрівники побудували це поселення, щоб збиратися на кілька довгих зимових тижнів та розповідати про те, що було і що зробив кожен із них:
— І в лісі, якщо, звісно, зважився прийти туди вночі, сосни сплітають вершини, і коли станеш серед них, уже не побачиш зірок. Але метал на тобі починає світитися, а самому тобі чути, про що говорять духи.
— Наші байки боялися води. Ледь пощастило загнати їх на корабель. Але й потім вони намагалися пробити борт і попливти.
— А величезний Змій, це з-під його луски народився світ, дивився на нас, і здавалося, назавжди залишишся в його пазурах.
Я була серед них, я слухала, я пила з ними пиво. Кілька перших довгих тижнів. Доки вони не почали стомлюватися, доки не розтанув сніг, і в них не скінчилися спогади. І тоді п’ятеро з них осідлали байки і, завмерши на мить п’ятьма променями зірки, поїхали в п’ять різних частин світу.
Перший повернувся за три дні:
— Я їхав через пагорби. За ними нічого немає. Тільки руїни.
Другий повернувся за п’ять днів:
— Я їхав через пустище. Воно тягнеться в болота. Надто вже глибоке трясовиння, занадто багато палаючих очей.
Третій повернувся за тиждень:
— Я знайшов пастухів. Вони пасуть старі вантажівки.
Четвертий повернувся до повного місяця:
— Я проїхав через ніщо. За ним нічого немає.
А п’ятий не повернувся. Він потрапив у Місто Терору, і місто вбило його.
— Ось ми й знайшли майбутні спогади.
— Це чудове місто. У ньому так багато людей.
— І нам ніколи не закінчити війну з ним. Файно. Нарешті буде війна на тисячу років.
— Поїдеш з нами?
— Авжеж, — сказала я.
Або палаючий у темряві щит: