Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
Ліхтарів було так багато, що я не могла порахувати свої тіні.
— Привіт, Крихітко, — казали мені з відчинених вікон.
— Куди так пізно? — запитували з крісел, винесених на ґанки.
— Може, провести? — крізь цигарковий дим єдиної за день цигарки.
— Дякую, — махала я рукою.
— Чудовий вечір! — сміялась я.
— Не куріть так багато!
— Тихше, бо почує дружина.
Я прожила тут усе життя. Я знала кожного із сусідів, ми всі любили одне одного, і ніхто ніколи не питав мене: «Чому ти сама?». Адже я була їхня крихітка.
Повз розфарбовані в улюблені мною кольори будиночки, крізь лагідне світло ліхтарів серед гілок.
І якби ця вулиця була нескінченною, я погодилася б іти нею все своє життя.
Розділ 1
Повз дворик, встелений жовтим килимом кульбаб, повз дворик, що поріс блакитними квітами, назву яких ніхто не знав.
— Здоров, Крихітко.
— Здоров.
Навпростець до трьох машин, що повільно викотилися мені назустріч.
Ось і все. Вони виграли. Мисливці Раз, як легко їм було знайти мене тут.
— Де вона?
— Десь у передмісті.
Довідник на сторінці, позначеній «П». В адресній книзі імен з маленькою «а» на кінці.
— Направ когось, щоб вистежив.
І телефонний дзвінок:
— Вона вийшла з будинку.
— Що ж, — вирішили Мисливці Раз. — Поїдемо та візьмемо її.
Три машини заблокували мені шлях. Дванадцять мисливців у розстебнутих піджаках і м’яких пальтах, що не заважають ані стрибати, ані розгойдуватися на стільцях.
— Дівчинко.
— Підніми руки догори.
— І дуже повільно.
Я була слухняною, адже Вітчим дозволив їм стріляти в мене.
— Це було так просто, — сказала я.
— Так, — погодилися мисливці. — Дуже легко.
— А хочете, все буде не так? — запитала я, і всі до єдиного ліхтарі вибухнули.
— Стій!
— Я ніде не ділася, — сказала я.
— Де ти?
— Я тут.
Суцільна темрява, така, що комусь із них довелося дістати запальничку і клацнути накривкою із шматком перлини.
— Де т…
Я тішилась, що їм сподобався мій новий світ. Я назвала його Місто Терору, в ньому було повно обгорілих, перетворених на фортеці будинків.
Довкола нас розташувалося шість таких, які ніколи не знали ремонтів, із бронежилетами, взятими у мертвих ворогів, замість шибок. З машиною, що застрягла у стіні, яка витримала таран з нею. З домогосподарками, що смалять цигарки з травою, ніколи не скидають бігуді й дають раду двоствольним рушницям так само легко, як і ножам для обробки м’яса.
Тут навіть діти, граючись у дворах за глухими, замкнутими стінами будинків, споруджували шибениці для своїх ляльок та навчалися говорити: «Ей» тільки після того, як навчалися стріляти.
— Вам подобається? — запитала я.
— Гидота, — відповів мисливець.
— А мені подобається, — сказала я і, обережно дмухнувши, загасила його запальничку.
— Де ти?!!!
Один із них вистрілив:
— БАХ!!!
І одразу Місто відповіло йому далеким відлунням стрілянини, яка ніколи не вщухала тут.
Стрілянина підповзала до нас, і від іскор куль, що вдарялися об стіни, спалахували купи сміття, бензин із розбитих машин і скинуті в продірявлені діжки поролонові нутрощі сидінь.
І лише тепер фари мисливських машин змогли освітити мене, бо я стояла на тому самому місці, де й почула їхнє перше:
— Підніми руки догори.
— Я можу опустити руки? — запитала я.
— Ми їдемо!
— Поїхали з нами!
— Тут залишатися не можна!
Але було запізно. Слідом за стріляниною на вулиці з’явилися дві банди, що не зважали на нас, оскільки бачили вони лише одна одну.
І якийсь безпалий старий з пожухлим від часу татуюванням на оголених руках закричав з-поза дверей над залишками балкона:
— Забирайтеся! Це моя вулиця!
Дурні мисливці в м’яких пальтах, дві банди, що радіють зі свята смерті.
— Тут чужі.
— Нехай ідуть.
Мисливці поїхали, a я відійшла до стіни й сіла на телевізор, вмальований у непристойне графіті, що прикрашало будинок по цей бік під’їзду.
— Що далі?
— Почнемо.
— Маємо честь атакувати вас.
Жінки нарівні з чоловіками. Дівчата, що не знають нічого іншого і не вміють кохати, якщо на спині у нього немає потрібного герба. А гербів тут два — Західне Місто в тих, хто атакує зі сходу, та Вершники з Далеких Пагорбів у тих, хто вдерся від нічийного Пустища.