Рікі та дороги
- Автор: Лівін Марк
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-225-5
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Рікі та дороги». Краткое содержание книги:
Це важлива і вкрай потрібна книжка про вміння приймати інакшість людей і про любов. Книжка про усвідомлений біль і неусвідомлені страхи, про раз і назавжди визначені правила і про час, коли їх варто порушити.
Мама захотіла сфотографуватися зі мною, бо всі ті світлини, що зберігала в себе бабуся, були старі і на них мама була ще дитиною, а інші фотографії були в нашому колишньому будинку, і ми не могли їх звідтіля дістати. Але навіть якби могли, то все одно вони були б застарілі, тому що за час, поки мама була мертва, я виріс на 2 роки та 8 днів і зовні став трохи інакшим, і мама також змінилася. Це мало мені допомогти запам'ятовувати її, якщо ми знову довго не будемо бачитись. Бабуся взяла в сусідів фотоапарат, а мене попросили вдягти білу сорочку.
Я не знав, чи варто мені застібати верхній ґудзик… Пішов до великої кімнати й побачив те, що мене дуже злякало: мама сиділа біля маленького дзеркала, а її голова була лисою, тобто на ній зовсім не було волосся, і вона саме збиралася пов'язати на голову хустину. Вона, напевно, не сподівалася, що я зайду: мав іще п'ятнадцять хвилин переписувати з підручника в зошит. Але я закінчив раніше. І я так перелякався, що навіть скрикнув. І мама сказала, що вона давно хоче зі мною про це поговорити, що вона зараз хвора і це так діють ліки. А тоді вона знову сказала ці кляті слова, вона сказала:
— Я сподіваюся, що все буде добре.
Я не розумів нічого від самого початку, але тепер нічого не розумів іще більше. Та я відмовлявся щось змінювати у своєму житті й вимагав цього від мами та бабусі. Я прокидався та вдягався, снідав і швидко пив чай, ішов до школи, повертався додому, обідав, дивився дві серії «Альфа», переписував уривки з підручників у зошит і віддавав їх на перевірку, читав книжки, жуючи печиво чи яблука, вечеряв, і в моїй тарілці вся їжа була розкладена окремо, я проводив свій вільний час, як хотів я, а не як хотіла мама чи бабуся, я дивився телевізор, умивався й лягав спати. Мамі часто вночі ставало зле, і я чув, як бабуся приносить їй відро. І мене брала злість через те, що нічого не можу змінити. Я кілька разів не витримував, схоплювався та кричав, що вони не дають мені спати.
Мене перестали помічати в школі. Тобто якщо раніше мене хоча б називали дауном, могли штовхати чи брати на кпини, то тепер мене просто ніхто не бачив, ніби я розчинився, і коли я виходив до друзів у двір, щоб подивитися, як вони грають у футбол, вони брали м'яч і йшли геть, нічого не кажучи. І це додавало мені злості на маму, на те, що вона хворіє, бо зі мною ніхто не хотів навіть розмовляти, а коли тебе не помічають — це навіть гірше, ніж коли тебе сварять.
Мами ставало дедалі менше, як і часу.
Мене більше не забирали зі школи, я ходив сам. Одного раз я прийшов додому, але там нікого не було. Я сам собі накрив на стіл і поїв. За кілька годин приїхала бабуся і сказала, що я маю бути хоробрим.
Один із однокласників сказав, що моя мама скоро має померти. Просто так сказав, як розповідають про те, із чим у тебе бутерброд у рюкзаку. Але я йому сказав, що мама вже раз помирала, не можна помирати двічі, таке буває тільки в кіно. Але він сказав: «Ні, вона точно скоро помре».
Тоді я не втримався й кинувся на нього, повалив його на підлогу й гамселив по обличчю руками так сильно, як тільки міг. Мене відтягли вчителі, а цього хлопця забрали в лікарню. Але мені нічого за це не було, мене навіть не насварили як слід, бо моя мама була хвора.
Того дня я прийшов додому, сів на диван і став чекати.
Чекати своїх думок, своєї пам'яті.
Я хотів згадати, що останнє казала мама перед словами «все буде добре». І мені це ніяк не вдавалося, і я розізлився і став бити себе кулаками по голові. Прибігла бабуся й міцно обійняла мене, вірніше, притисла до себе, щоб я припинив. А потім я зрозумів, що знову не пам'ятаю мамин вигляд і в мене навіть її доторків не було в пам'яті, бо відколи вона приїхала, я майже не торкався її, крім тих двох моментів, коли вона обіймала мене і казала про нашу хвилину.
— Ми маємо поїхати до неї, — сказав я і здивувався, що сказав це вголос.
Я чув, як цокав годинник, але бабуся не хропіла. Вона відповіла із сусідньої кімнати:
— Я думала, ти ніколи цього не скажеш і не попросиш.
Я пішов до неї в кімнату і сів поряд на ліжку. Торкнувся її руки. Я не знав, наскільки зараз пізно, бо годинник у кімнаті був, але ж було темно. Та до цього я багато часу просидів у своїй кімнаті на ліжку, дивлячись на ноги.