Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Не дивно, що коли 1894 у Львові відзначали 30–річчя наукової та громадської діяльності М. Драгоманова, – Леся Українка назвала цей захід «святом свідомої себе України». Громадську свідомість було насправді пробуждено, зупинка була за орґанізацією боротьби.
Як і за українським націоналізмом, який – єдиний, міг би очолити цю боротьбу та надати їй необхідного сенсу…
3. Революція. Терор на початку
Найбільш характерним для Другої імперії є, очевидно, те, що в ній зароджується і розвивається той революційний рух, який призведе згодом, пройшовши довгий шлях від царевбивств до революції, – до створення Третьої імперії, та по праву – по збитках для людства, – найзлоякіснішої з усіх.
Чого вони врешті досягли, всі ми добре знаємо, але – чого прагнули вони, російські революціонери, часом ідучи на свідому смерть у боротьбі з царями? Кого або що вони сподівалися побороти, та як бачили собі майбутнє Росії?
Заощадимо читачеві людожерських откровень Сєргєя Нєчаєва (1847–1882), ідейного попередника В. Лєніна. Надамо слово не останньому з революціонерів часу, понад відомому Сєрґєю Кравчінскому (Стєпняк, 1851–1895) з Херсонщини, сину військового лікаря, абсольвенту Міхайловского артилерійського училища в Пєтербурзі. Згідно з його власним свiдоцтвом – він пристав до революціонерів десь 1870, – створював «кружкі», читав Фур’є і Маркса. З однодумцями 1873 сам «ходіл в народ» та бував систематично арештовуваний урядниками, яких обов’язково сповіщав хтось із селян, яким він роз’яснював їх незаперечні права. Втім, реґулярність цих арештів нікого не розхолоджувала, та серед «народніков» побутувала тверде переконаня: «Можно і без посрєдніков ідті в народ!… Надо только научіться какому–нібудь рємєслу, одється попрощє…»
Він скоро стає відомим журналістом, але цього йому замало. У 1875, бере участь у повстанні проти турків на боці «братів–слов’ян» у Герцеговині, а у 1877 мимохідь ув’язується до селянського повстання під орудою анархістів у провінції Беневенто, в Італії. Там він потрапляє до тюрми, де сидить майже рік, поки не підпадає під амністію.
По цьому в Швайцарії створює еміґрантський журнал «Община», але вже 1878, за викликом «Земли и Воли» повертається до Росії, де на нього очікує відповідальне доручення. Білого дня 4.08.1878 він на вулиці зарізує шефа жандармів, генерала Мєзєнцєва, та мерщій тікає за кордон. До Росії йому більше так і не судилося повернутись, поготів, після цареубивства 1881, та він віддає всі сили пропаґанді ідей російських революціонерів, використовуючи іноземні, переважно англійські видання. Це з його легкої руки, переважно, складуться за кордоном ті дещо хибні уявлення про сутність російської революції, які доживуть до визнання влади більшовиків та навіть до поставок лендлізу 1941–1945.
Він, що уникнув царських тюрем, безглуздо загинув 1895 у передмiстi Лондона, – зачитавшись на вулиці (!) якоюсь соціалістичною брошурою, необережно потрапив під потяг; смерть була миттєвою.
С. Стєпняка добре знали Г. В. Плєханов (1856–1918), М. Драгоманов (1845–1895), Вільям Морріс (1834–1896), Джорж Кеннан (1845–1924), Марк Твен (1835–1910) і Бернард Шов (1856–1950). Саме він і ніхто інший, сприяв розповсюдженню російських революційних ідей в Європі.
Так, що ж він думав про царську Росію, про гноблення нею народів, про її майбутнє, яке він сам передбачав? Він, з одного боку, слушно оцінює – скажімо, роль релігії в цій імперії:
Що безумовно переважає у нас, – це механічна, майже язичницька обрядність, під прикриттям якої криється релігійна байдужість. Духовенство позбавлене будь–якої незалежності, священики завжди перебувають під наглядом на кожному кроці, в кожній проповіді та приучені до пасивної покори й виконання наказів царських чиновників. Хіба можуть вони задовольняти релігійні потреби селян або протистояти вільнодумству вищих класів?