Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
2. Українське національне життя й «Громада»
Небувалий феномен Т. Шевченка відгукнувся в українському суспільстві як помітним пожвавленням літературної діяльності, так і цікавістю до національного минулого. М. Костомаров (1817–1885) був фаховим істориком, та за нього українська історія все більше стає з частини «вєлікой історії россійской» – історією власною, українською. Він, приятель Шевченка та його співбрат за нещастям («Кирило–Методіївське братство»), – не міг іще підняти на належний рівень історії української, але зробив одну неоціненої вартості справу. Він зібрав якнайповніші історичні дані про життя та звичаї московського люду в ХVI-XVIII ст. А це й стало вирішальним, бо, по–перше геть спростувало легенди про «славноє прошлоє» Росії, а по–друге – брехню про те, що «ми – одін народ», яку намагаються реанімувати й сьогодні.
В українській історії він був обмежений царською цензурою та про це свідчить його поверховий підхід до Мазепи, як «ізмєнніка царю» (див. його книжку «Мазепа»).
Не менш відомий Михайло Драгоманов (1841–1895) закінчив Київський університет та був полишений в ньому викладачем з 1864. Але вже 1875, за рік до своїх Емських указів, його діяльність помітив «царь–освободітєль» Алєксандр II та звільнив геть. Драгоманов був вимушений виїхати за кордон, де працював як учений–славіст, а ще й спромігся чотири роки (1878–1882) випускати український журнал «Громада». А то був – перший український журнал; в тому числі – й політичний.
Справа в тому, що «Громадою» на той час називалася перша орґанізація українського руху, заснована з 1870 українською інтеліґенцією. Із відомих людей в ній брали участь історик В. Антонович (1834–1918), історик О. Левицький (1849–1922), мовознавець К. Михальчук (1840–1914) етнограф Б. Познанський (1841–1906), громадський діяч Т. Рильський (1841–1902), та етнограф П. Чубинський (1839–1884), автор українського гімну. То було, за окремими виключенями, практично одне покоління людей, пов’язаних національними інтересами. Вони вважали себе далекими від політики, та не одного разу підкреслювали це. Політичне визначення вважали передчасним (мовляв, нарід не доріс) та всю свою увагу спрямували на просвітництво, на освіту народу, зокрема – на відкриття недільних шкіл.
Але, насторожене двома поспіль польськими повстаннями, які певною мірою сприяли й уформуванню «Громади» – російське самодержавство рішуче заперечує й будь–яким можливим паросткам української культури, або національної освіти, внаслідок чого «Громада» вимушена скоротити свою різнобічну діяльність та перейти мало не на конспіративне існування. Про цей її період стисло та добре свідчить Іван Кріп’якевич, до якого й звернемося в цій справі:
При проводі залишився давній гурт під керівництвом Антоновича, але це вже не була молодь, а люди на визначних громадських становищах, з організаційним досвідом. До Громади не допускали вже всіх без розбору, а добирали членів обережно і розважно, оцінюючи їх особисту кваліфікацію; від кандидатів вимагали закінченої вищої освіти, вибір проводився явним голосуванням і досить було одного голосу проти, щоб когось до організації не допустити. Таким способом Громада скупчила в собі інтелектуальну еліту з високим моральним авторитетом. В 1870–их роках до Громади належало не більше як півсотні людей, але це були найвизначніші вчені і письменники, як Антонович, Житецький, Чубинський, Драгоманів, Вовк, Михальчук, Русів, М. Ковалевський, Подолинський, Старицький, Нечуй–Левицький та ін. Київська Громада стояла в тісних зв’язках з такими самими Громадами, що зорганізувались у всіх більших містах України – в Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві а також у Петербурзі. У своїй діяльності Громада як і раніше, трималася здалека від політичних виступів і від зв’язку з революційними організаціями. Але це не значило, що вона уникла впливу на громадські справи. Вона вела свою політику дуже широко, досліджуючи розвиток політичних та економічних обставин, намагаючись використати їх для скріплення українства. Наприклад, Громада звертала пильну увагу на розвиток земств і міського самоврядування, цілий ряд її членів брав активну участь у цих установах і тим обороняв українське становище. Але найбільшого значення надавала Громада розвиткові науки та письменства, спираючи на них основи української національної ідеології.