І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Ну, яка?.. — допитується Таня. — Ти ж її щойно вимовляв. Що тут намальовано?
— Гарбуз.
— Вірно, гарбуз. То яка це літера?
— Гарбуз.
— Сідай! — не витримує Таня. — Галю, скажи ти, яка це літера?
Галя зиркає хитренько на свого сусіда-невдаху, голосно відповідає:
— То літера «ги»!
— Правильно, літера «ге». Сідай, Галю… То що тут, Петрусю, написано?
— Гарбуз, — приречено торочить Петрусь. Можна його зараз хоч убити, а він нізащо не згодиться, щоб гарбуз називати на «ги»!
Потім удома, пригадуючи урок, Таня клянеться більше не гніватись, бути стриманішою, хай десять, двадцять разів доведеться пояснювати одне й те ж. Не сердитись навіть тоді, коли всі діти принесли по десять паличок для лічби, а Петрусь приволік усього одну, зате таку, як пужално, ще й у візерунках. І довго не згоджувався проміняти її, отаку велику й красиву, на якісь там нікудишні дрібненькі палички…
З дітьми все ж було легше, навіть із такими, як Петрусь, що в перший же день, одсидівши два уроки, на третьому звівся, узяв торбину, мовчки посунув до дверей.
— Ти куди?
— Додому.
— Як це додому?
— Бо вже набридло.
Навіть із такими якось справиться Таня, може, не відразу, а поступово, привчаючи їх до дисципліни, навчаючись разом із ними й сама. А от що робити з дорослими? З отакими, як Непідкований, котрого Таня мала охопити навчанням у лікнепі разом із десятьма іншими неписьменними?
— Не піду і баби туди не пущу! — сказав, як відрізав, Протасій.
— Чого ж ви не підете? Зараз же всі вчаться! — пробує умовити Таня.
— Хай собі учаться, а я не піду. — Повертає до жінки сердите обличчя, гримає: — А ти чого вуха розвішала? Од мене розумнішою хочеш бути?.. Іди свиням їсти давай!
Жінка покірно виходить, Протасій знову схиляється над столом: нарізає тютюн, так наче у хаті більше нікого й немає.
Таня сидить ні в сих ні в тих. Врешті зводиться, пробує ще раз умовити господаря:
— А може, надумаєтесь?
— Хай інші думають, а я вже надумався, — січе своє Протасій.
Ну, що із ним, отаким, робити? Не потягнеш же за руку до школи!
Поскаржилася товаришці Ользі, а та попросила чоловіка викликати Непідкованого до сільради.
— Викликати то викличемо, — сказав Ганжа, — тільки не поможе. Я його, безрогого, ще змалечку знаю: ото як упреться — волами не зрушиш. Ви краще попросіть комсомольців. Вони над неграмотними шефствують…
Комсомольці не відмовились. Думали, радилися, врешті придумали. Давлячись сміхом, списували великий аркуш паперу. Цілою делегацією пішли до Непідкованого.
— Дядьку! Гов, дядьку!..
— Що там таке? — вийшов із хати Протасій.
— Осьдечки підпишіться!
— А що тут написано?
— Написано, щоб готуватись до посівкампанії.
— Дак я ж неграмотний.
— А ви пальця прикладіть.
— Хіба що пальця.
Підставив плескату, роздавлену роботою пучку: квацюй!
— То куди тулити?
— Ось тутечки.
— А чого інші не поставили?
— Бо ми із вас почали. Ви будете перші.
Перший то й перший: боже поможи! Притиснув, аж цупкий папір затріщав. Іч, як ловко вийшло, можна, виходить, і без грамоти!
Другого дня реготало в Тарасівці старе й мале: біля сільради на видному місці висіло таке оголошення:
І отакенною печаткою — слід од пальця!
Протасій як дізнався, аж позеленів. Накинув шинель, люто нап’яв шапку, двигонув до сільбуду. Зірвав оголошення, подер на шмаття, кинув на землю і довго топтав каблуками. А увечері прийшов до школи. Всунувся у клас, сірий, як нудьга, замість привітатися, бовкнув похмуро:
— Де тут сідати?
Втиснувся за парту, аж затріщали дошки, не знімаючи шинелі, просидів до кінця уроку.
— А чого це ви без дружини прийшли? — поцікавилася Таня.
— Хай дома сидить. Жінка — не чоловік, можна й зовсім без жінки.
Таня тільки знизала плечима.
Третього тижня з райцентру завітало начальство. Завідуючий не забув про свою сутичку з товаришкою Ольгою, послав інспектора обстежити роботу Тарасівської чотирирічки. Він знав, кого посилати, отой розгніваний на товаришку Ольгу завідуючий: інспектор був хоч і молодий, але в’їдливий, як короста. До всього прискіпувався, не минав бодай найменшої дрібниці, і Таня мало не вмерла од страху, коли грізне начальство зайшло у її клас.
Зайшло, сіло на задній парті, дістало великого блокнота — в Тані вже зовсім стали підгинатися ноги. Інспектор щось пописав, пописав, а потім забажав поговорити із учнями. Вийшов до дошки, завчено посміхнувся.