І будуть люди

Тут же були і великі вікна з пофарбованими у синій колір віконницями, і добре вимита підлога, вся кімната дихала отією чистою молодістю, що притаманна новим, щойно збудованим оселям. В одному кутку в золотих кованих ризах висіли дві ікони, видно, вінчальні. А на стіні навпроти ліжка, поміж двома вікнами, — портрет Тараса Шевченка. В смушевій шапці, в кожусі з сивим коміром, дивиться пильно і мудро на далеких нащадків своїх: що вони роблять, чию ниву орють, чиї вони діти?

Довкола портрета — рушник. Великий, з тонкого білого полотна, вишитий чорною та червоною заполоччю. На одному крилі рушника — дівчина, лицем звернена до Шевченка, несе на коромислі відра з водою; на другому — теж дівчина із повними відрами води. А під тими дівчатами вишито: «Палажка іде і співа», «Галя іде і співа». Таня догадується, що то мати з дочкою. І хоч Палажка з’явилася на рушникові раніше від Галі, обидві однаково молоді в сердечному пориві напоїти водою Шевченка. А ще нижче, на самому крайчикові, приліпилися літери: «П. П. Д. В.». Таня довго ламала над тими літерами голову, а потім спитала в Данилівни.

— Та це ж я! — пояснила, тикаючи пальцем у літери. — Приходько Палажка Данилівна вишивала. Ото як знайшлася у мене Галя, я його й вишила…

— То ви вмієте читати й писати?

— Та де там!.. То сусідка мені написала, а я вже по наведеному й вишила.

— Давайте я вас буду навчати, — пропонує Таня, рада все зробити для оцієї жінки. — Це зовсім неважко!

— Ой спасибі, голубонько! Тіки ви вже спершу навчіть молодших, а мене старий і так не розлюбить.

Ця розмова відбулася пізніше, коли Таня вже обжилася у Приходьків, трохи оговталась у школі і не тільки навчала дітей, а й почала вести лікнеп. І таки умовила Данилівну сісти за парту поруч із такими ж, як сама, неписьменними жінками та чоловіками.

Але це буде трохи пізніше. А поки що Таня заходить до класу, заходить разом із товаришкою Ольгою. І та, відповівши на дитяче «добридень», відрекомендовує Таню:

— Діти, оце вам ваша навчителька Тетяна Олексіївна Світлична…

Таня підходить до столу, обпирається на нього долонями, і ноги у неї трохи тремтять, і пересихає у горлі.

— Добридень, діти! — каже вона. — Давайте познайомимось!

Малюки дивляться на неї, принишклі, зацікавлені, насторожені — тридцять пар очей, тридцять натур, тридцять характерів. Дивляться на молоду вчительку, яка не тільки учитиме їх читати й писати — навчатиме відрізняти зло від добра, любити одних і ненавидіти інших, від якої багато залежатиме, ким вони виростуть.

Не можна сказати, що з першого ж дня в Тані все пішло як по маслу. З дітьми ще сяк-так, хоч не раз ловила себе на тому, що починає втрачати терпець, коли котрийсь із учнів ніяк не може засвоїти найпростіших, здавалося б, речей.

— Яка це літера, діти?

— Ги-и! — кричить дружно клас.

— Так яка це, Петрусю, літера?

Петрусь, який щойно кричав разом з усіма, спантеличено блима очима.