І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Стережися, Миколо, бо як підросте, то вона тебе — в саж, а його — за господаря!
А за три місяці якось Палажка показала Іванові чистого, рожевого, веселого кабанчика, що йому можна було б сміливо і всі шість місяців дати. Іван тільки потилицю чухав. А коли прийшов додому, накинувся на жінку:
— Ти тільки дітей умієш плодити, а щоб по хазяйству, то на тобі й чортяка не в’їде!
— А що там таке?
— А таке, що у людей свині як свині, а наші рисаки рисаками: хоч до армії одсилай!
Вміла Данилівна хазяйнувати, вміла й чистоту довкола наводити. Вибілить, вишарує, — стіни аж світяться. І всередині, й зовні. Ще й підпереже попри самій землі червоною охрою. Посуд увесь аж горить: кожен чавунець та сковороду до дірки протре, аби блищало. Ота любов до чистоти мало не завела Данилівну у велику халепу.
Сталося це вже під час громадянської. Чоловік іще десь воював — надсилав коротенькі листи, що живий-здоровий, та все нагадував, щоб не взівала землю, коли наділятимуть. Данилівна слухала, витирала сльози, тягнула хазяйство за обох.
Якось у селі зупинилася частина червоних козаків — п’ятеро стало на постій до Данилівни. Худющі, наморені, їдять, а очі аж злипаються. А молоді ж, молоді: ну, може, років на два старші од її Василька! Правда, той, що в них за командира, трохи старший, та й не нашого, видать, роду, бо ніс крючком, брови шнурком і очі чорні, так і горять.
Жалко їх Данилівні, жалко до сліз. Сидить, підперши кулаком щоку, дивиться, як їдять — ганяють попід сірою шкірою гострі жовна, зажурено думає: «Це ж і мій десь отак… І чого оці чоловіки все воюють? Чи місця під сонцем немає, чи землі обмаль?.. Б’ють один одного, а в матерів та жінок серця кров’ю спливають…» Коли лягли спати, Данилівна не витримала:
— Ви, хлопці, хоть сорочки свої познімайте! Я їх вам поперу та до ранку й просушу.
Не брикалися — постягали. Постелила ж бо їм Данилівна на долівці на запашному сіні такі чисті полотняні простирадла, що аж страшно було на них лягати.
Забрала оті сорочки, ще й спіднє забрала, нагріла води та й заходилася прати. Віджала, повикручувала, розвішала, зайшла ще раз до хати, де мертвим сном спали бійці. І все їй щось наче муля, все немов чогось недоробила. Поглянула на божницю, зрозуміла, в чім річ.
Там стояв прапор — точнісінько церковна хоругва, тільки не хрест угорі, а червона зірка. Той самий, що з ним уїхали до села червоні козаки. Весь прокурений, закіптюжений, він звисав важким полотнищем, посічений, пробитий осколками й кулями. Ні, не могла Данилівна на нього, на такого, й дивитися! Тихенько взяла, винесла геть із хати, одпорола, позалатувала старанно всі дірочки та й намочила у жлукті: хай одкисає, одпарюється од своєї й ворожої крові!
Ох, і влетіло ж Данилівні, коли червоні козаки проснулися та побачили голе-голісіньке древко! Командир аж затіпався, так і встромив у жінку страшнющі очі свої, як гострі кинджали:
— Де флаг? Де флаг?.. Атвечай — стрелят будем!
І вже справді дістає нагана, наставляє на перелякану на смерть Данилівну. А куди ж їй, бідній, «атвечати», коли в неї і душа вже не в п’ятах, а десь поза п’ятами!
Спасибі одному із них, наймолодшому: догадався заглянути в шаплика, дістати червоне полотнище.
— Зачем намочіл. Зачем намочіл?
Заливаючись рясними сльозами, «атвечала» Данилівна, що одпорола той прапор, і полатала, і намочила у лугові, бо не могла дивитись, який він подірявлений та закіптюжений.
— Я ж хотіла, щоб у вас усе було чисте…
Порозумілись. Помирилися. Командир навіть пробачити попросив:
— Сам понемаш: вайна… Ми стрелай, ані стрелай — зачем флаг уносил?..
Проводжала Данилівна всіх п’ятьох, як власних братів. Дивилася їм услід, коли вирушали в довжелезній колоні, усміхалася втішено: «Мої ж найчистіші!..»
— І такі вони мені, Олексіївно, всі близькі та рідні стали! Оце хочете вірте, хочете ні, а якби зустріла якого — одразу пізнала б!
— Ну, стара, годі,— зводиться із-за столу Васильович. — Час уже не ранній, а Олексіївна натомилась у дорозі.
І хоч Таня й заперечує ввічливо, вона і справді відчуває себе втомленою. Не так дорогою, як власними роздумами, враженнями. Тому довго не могла заснути: все думала, як їй поведеться на новому місці, забулася вже після того, як повернувся із досвіток син господарів Василь та грюкнув засувом.
«Цікаво, який він? — мляво думала Таня. — Схожий на батька чи на матір?.. Завтра зранку — до школи… Як мене там зустрінуть?..» І вже зовсім крізь сон — таке відчуття, наче вона чогось не зробила. Щось забула, лишила поза увагою…
Пригадала нарешті, що протягом усього вечора не подумала про Оксена. Так наче його і не було.