Аналітична історія України

За другої імперії, після 1861, в цій добрій старій справі спостерігається якісний зсув: на царів починають полювати всі, кому не ліньки, кому заманеться; виникає запитання – чому?

На те можна навести, єдино, міркування загального або теоретичного характеру.

Система «влада – підвладні», аби вона вправно функціонувала, повинна бути забезпеченою зворотнім зв’язком у напрямі «підвладні – влада». Звичайно, за нормальних умов, її забезпечує не тільки виборність та підзвітність влади, але й засоби масової інформації, громадська думка. За таких умов індивідуальний терор проти представників влади – є звичайним убивством, злочином, та повністю належить до сфери криміналу.

Але, легко уявити собі модель так званої зарозумілої влади. Називайте її самодержавною, тоталітарною, – це не має значення, очевидно – про що йдеться. Така влада пориває подібний зворотній зв’язок репресіями, вона не визнає його, та починає виробляти все, що їй тільки заманеться. Не лічиться ні в чому з інтересами своїх підвладних.

За таких, якісно інших умов, особистий терор проти носіїв влади – радикально змінює колір: тепер він полишається єдиною можливою формою зворотнього зв’язку. Сигналом неблагополуччя в суспільстві, коли жодні інші сигнали є неможливі. У подібній крайній соціологічній моделі, наступник убитого носія влади повинен подумати, чого неприпустимого припустився був його попередник, приплативши за це власним життям. Та подумати, як цього уникнути собі, як продовжити власне життя. Такий, найпримітивніший дискретний код, за принципом: «все або нічого».

Така система, однак, незважаючи на свою примітивність, здатна якось–такось працювати; виправдала себе, здається, в історії набуття незалежності Ірландією.

Але, тут в історії Другої російської імперії, незважаючи на розквіт подібної терористичної діяльності, ми не спостерігаємо з часом жодного просування вперед. Виникає питання – чому?

Найпростішим, що тут можна відразу придумати, хоч – можливо, й не вичерпуючим справи до кінця, буде наступне.

Схоже на те, що завдяки загальному бракові інтеліґентності в суспільстві, – все це й сталося. Бо терористи не висували жодних розумних проґрам суспільних реформ, обмежуючись, так би мовити, терором взагалі: «долґо нас помєщікі душілі», або «доб’ємся ми освобождєнья – своєю собствєнной рукой». Нічого реального за отим «освобождєньєм» ніколи, мабуть, не крилося, а тому й прийняло воно в кінці форму абсолютного інтер–люмпенського панування більшовиків. Отже, в основі цього «освобождєнья» лежав, всього й тільки, той самий російський «бунт, бєссмислєнний і бєспощадний». Нічого більше. А значить, для другої сторони – влади, – нема чого й робити поступки.