У череві дракона

Отак і палить зі своїх гармат немилосердна доля. Не встиг один снаряд розірватися, як другий уже його доганяє. Ніну треба якось заспокоїти, аби довідатись більше. Накрапала в склянку валер’янки, налила води й змусила дівчину випити. Хвилин через кілька Ніна трохи спокійніше заговорила:

— Мені його напарник зателефонував. Сергій дав йому мій телефон — знав, мабуть, що візьмуть. Взяли просто з летучки… Я вже з батьком встигла поговорити. Він, звичайно, умиває руки. Але дещо все ж таки дізналася. Батько каже, що сьогодні невигідно політичні статті навішувати. Йому старе поновлять. Нібито якісь нові обставини з’ясувалися.

Я подумала: а таки ж, мабуть, Нінин батечко теж до цієї справи руку приклав — без нього тут не обійшлося. Відтак думка метнулася в інший куток мозку: хто б не сидів у його кріслі — результат був би той самий. Насправді винна ти, Софіє: треба було послухатися сина й вивезти з дому Василеву працю.

Ніна заквапилася до свого мотоцикла тоді, коли вологий морок обгорнув землю й хуторець засвітив свої вікна. Біль і тривога нас поріднили — я відчувала, що дівчині не хочеться розлучатися зі мною. Провела її до воріт, але Ніна спинилася у відхиленій хвіртці й продовжувала розмову.

— Додому не поїду. Там зараз батькове секретарство обмивають.

— Ну, то лишайся в мене.

— Та ні, я маю де заночувати. Я ще була в дев’ятому класі, як батьки мені однокімнатну квартиру придбали. Вчора тихенько ключі поцупила. Тепер там і житиму.

— А як не дозволять?

— Їм уже зі мною не впоратися. Важко мені з ними під однією стелею. Ніби й рідні, але чужі. — Після паузи боязко запитала: — Як ви гадаєте, його надовго засудять?

Поклала руку їй на плече.

— Розумію, Ніно, про що ти питаєш. Але немає в мене для тебе відповіді. Шукай відповідь у своєму серці.

Ніна мовчки пригорнулася до мене, трохи так постояла й побігла до мотоцикла. За мить він спалахнув своїми вогнями й покотив Ніну в незатишний, налитий вологим мороком, лісовий простір.

Розмовляючи з Ніною біля воріт, я вже зрозуміла, що серйозно застудилася. Те, що вимокла до останньої нитки під холодним дощем, не минуло безкарно.

Надійка няньчилася зі мною, мов з дитиною, готова була серед ночі бігти під дощем на шосе, аби з’їздити по ліки, але я її спиняла. Це ще невідомо, звідки ота пропасниця — може, й не від простуди, а від лиха, яке впало на мою голову. Найбільше катувало те, що я сама спричинилася до цього лиха.

Ніна щовечора прилітала до мене на своєму рогатому торохтію. Якось привезла список продуктів, які вона передала Сергієві в Лук’янівську тюрму. Це була копія, написана її рукою, але чомусь підписано словом «Мати».

Ніна щебетала:

— Забула у вас запитати, як ви підписувалися — «мама» чи «мати»?

— Навіщо це тобі? Чому власним іменем не підписалася?

Ніна струснула білявим волоссям і з лукавинкою у волошкових очах мовила:

— Невеликий психологічний етюд. Нехай він думає, що ми удвох до тюрми прийшли. Мій почерк, ваш підпис — отже, нас двоє. Бо Сергій почав би думати: а що сталося з матір’ю? Може, її також…