У череві дракона
- Автор: Руденко Николай Данилович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: КП «Редакція журналу «Дніпро»
- ISBN: 966-8963-06-7
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У череві дракона». Краткое содержание книги:
І наш труд, і зусилля природи, котрі ми використовуємо для розвитку земної цивілізації, вимірюються центами та копійками. Ерги, джоулі — то одиниці виміру, котрі можна застосовувати лише у мертвій природі. Для виміру біологічної енергії вони не придатні. Отже, можна сказати, що гроші — то є міра земного життя.
Осадчий потягнувся до снопа, зірвав колосок, зважив його на долоні. Такого могутнього колосу я ще ніколи не бачила.
— Ось яка одиниця ніколи не відімре, — посміхнувся Карпо Трохимович. — Єдина рушійна сила всього живого. Вона й карбованцеві надає ваги. А синок ваш… Він у мене якось ночував. Дуже ваш Сергій мене порадував! Ясна голова в хлопця. Вони тепер легко науку засвоюють.
— Ви давно його бачили?
— Кого? Сергія?.. Минулого тижня. Він себе летючим голландцем називає. Нині тут, завтра там. — Трохи стомлений від бурхливої мови, Карпо Трохимович присів до столу й майже зашепотів: — Знаєте, скільки ми енергії за тридцять років із Чорного поля вибрали?.. Всі наші стави на гарячу пару перегнати можна. А там водиці чимало… Якби греблю розмило, то й села б унизу позносило… То ж їстівна енергія! Не для казанів, а для шлунка. А від шлунка — до мозку. Отоді вже вона стає енергією духу. І книги, й винаходи — все, все від неї походить. А ми її ні за цапову душу — в море, в океан!.. Ось у чому вся заковика, Софіє Кирилівно. Як її тепер повернути в землю? Без карбованця не повернеш. Та не туди ми колгоспні карбованці витрачаємо. Через те Павло й завівся з секретарем райкому. На ножах живуть…
Павло зайшов у хату о десятій вечора. Він був до того схвильований моїм приїздом, що не міг вимовити й слова. Так виглядав, ніби наскрізь промерз у дорозі. А може, й справді промерз? Людині не тільки того тепла треба, котре від печі струмує. Добре, хоч Карпо Трохимович близько — є з ким думками поділитися.
Так мені жалко його зробилося! Я наблизилась до Павла й зашепотіла перше, що впало в голову.
— Знаєте, я недавно в тумані на лосів наштовхнулася.
— Лосі? — перепитав Павло.
— Вони недавно прийшли в наші ліси… Із Білорусії, мабуть.
— А-а…
Грілися вишневою наливкою, вечеряли пряженею та вареною куркою. Карпо Трохимович почував себе якось незручно — ніби він зайвий. Зодягнувся й хотів уже було кудись втекти — мовляв, у хаті-лабораторії забув електроплитку вимкнути, — але я його зупинила. Та й Павло так на нього глянув, що Осадчий одразу ж відкинув свою недоречну вигадку.
Я провела Павла Михайловича до воріт. Постояли трохи під дощем. На прощання він поцілував мою руку — все ж таки не лише сільське виховання одержав, а й у столиці вчився. Так я пожартувала після його поцілунку.
— Софіє Кирилівно! Лишайтеся. Назавжди лишайтеся… Я вам завтра наше село покажу. Ви його полюбите. Шкода, що погода зіпсувалася. Ми б з вами коропів наловили… Лишайтеся, Софіє Кирилівно. — І несподівано додав: — А про те, що Сергій привіз… Пригадуєте? Не хвилюйтеся. Швидше Семенівка крізь землю провалиться, ніж сексоти знайдуть.
Довго не могла заснути. Все мені вчувався голос Павла: «Лишайтеся!» За вікном хлюпотів дощ. У печі тліли головешки, освітлюючи хату червоним світлом. І в тому домовитому світлі вчувалися мені інші голоси — далекі, нетутешні. Отак моя хата була освітлена тоді, коли я вперше побачила Василя. Вони з дядьком Сашком розмовляли про землю, про сутність душі людської.
VI. Покидаю санаторій
Наступного дня в автобусі я відчувала, що не здатна погасити посмішку, — і це, гадаю, з боку виглядало вкрай дурнувато. Озиралася на сільських жінок, що везли на київські базари всіляку живність та зеленину, і навіть подумала: чому ж це вони не помічають, що серед них іде особа несповна розуму? А в мене губи самі розтягувалися в посмішку, не підкоряючись наказам розуму.
Знала ж бо: Семенівка мені не чужа — там є рідні душі — а чомусь це сприйнялося, мов несподіване відкриття.
Це ж, мабуть, лише Карпо Трохимович міг отак приймати жінку, що приїхала до нього в гості: тільки-но переступила поріг, як він звалив на її голову одне із найскладніших запитань сучасної цивілізації: що таке гроші? Яка їхня субстанція?
Але й Василь зі мною був такий самий. І навіть дядько Сашко. Це «навіть» слід прикладати не до дядька, а до мене самої: я ж бо тоді була дівчиськом, а дядько зі мною розмовляв про такі таємниці природи, які чомусь обминав у розмовах із тіткою Параскою.
Цікаво, якими були в реальному житті олександрійські гностики? Мабуть, гносис приходить на землю тоді, коли має впасти велетенська імперія, що своїм падінням здатна порушити витворену на той час цивілізацію. Так було, коли гинули Вавилон і Єгипет, так було в епоху загибелі Риму. Звідси висновок: має незабаром упасти найбільша і наймогутніша імперія — можливо, остання в світі.