У череві дракона
- Автор: Руденко Николай Данилович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: КП «Редакція журналу «Дніпро»
- ISBN: 966-8963-06-7
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У череві дракона». Краткое содержание книги:
Чи існував Христос як реальна історична особа? Мабуть, найліпше шукати відповідь в Євангелії від Іоана. Там ясно: Бог — це Логос. Але Логос прийшов на землю у вигляді людини і приніс гносис — те знання, котре пояснює, за яких умов рід людський здатний жити й набирати могутності, а коли й чому він посувається до занепаду або навіть до загибелі.
Гносис не вдається передати наступним поколінням в оголеному вигляді — він і в двадцятому столітті з боку раціонального рідко сприймається як щось поважне, високонаукове. Ось приклад: як науковий інструмент гносис прийшов на землю у вигляді «Економічної таблиці» Ф. Кене, а хто його там розпізнав, окрім мого Василя? Та й Василь розпізнав тільки тому, що повторив те ж саме відкриття. Отже, у гностиків не було іншого виходу, як зодягати цю справді небесну науку в міфи, — майбутні гностики його впізнають і зуміють пояснити сучасникам… Що ж до самої особи Христа, то Людина-Логос цілком закономірно злита в Євангеліях із самим гносисом. Для цього реальне було переплетене з міфічним — ну, скажімо, той епізод, де Христос п’ятіркою хлібин нагодував кілька тисяч голодних, а хліба не лише не поменшало — навпаки, його все прибувало й прибувало. До речі, саме цей епізод є ключовим для пізнання гносису через Євангеліє. Лише семилітнім дітям можна пробачити, коли вони цей епізод розуміють буквально.
А хто ж ти сама, Софіє? Чому до тебе прийшло це знання? Хто ж вони, твої найближчі душі, — дядько Сашко, Осадчий, Василь? А тепер ось, бач, Сергій, Ніна, Павло. І навіть юна лаборантка Осадчого. Ціле гроно гностиків! Ой, не обіцяю вам легкого життя, не обіцяю.
Повернувшись до санаторію, чомусь вирішила зазирнути в палату-люкс. Ще біля дверей помітила слід від вапна або гіпсу й подумала, що треба зауважити санітарці. Постукала, як робила завжди, двері відчинилися — і я наштовхнулася на Петра Кулика, що керував тут цілком несподіваним ремонтом. Чомусь у люксі білили стелю й переклеювали шпалери, хоч такої потреби не існувало — шпалери тут обновили кілька місяців тому.
— Що сталося, Петре Івановичу? — запитала я, вимушуючи себе до розмови з людиною, з якою поза службою розмовляти б не стала. — Тут же зовсім нові шпалери.
— Даруйте, Софіє Кирилівно, але це вас не стосується, — відвернувши голову, процідив крізь зуби Кулик.
Це вже було неприховане хамство — бодай ремонтників посоромився. Але в хамстві відчувалася певність власного становища і, навпаки, — хисткість моїх службових позицій.
— Люкс належить до моїх палат.
— Належав, — виразно поправив Петро Іванович, вихлюпнувши на мене з-під низько опущених брів стільки ненависті, скільки там її могло вміститися. Промовивши це, загородив двері своєю огрядною постаттю, буцімто я збиралася брати люкс штурмом.
Спантеличена поведінкою Кулика і його колючими репліками, вирішила відвідати Миколу Олександровича. Головлікар підвівся за столом і пішов мені назустріч, як робив завжди.
— Як почуваєтесь, Софіє Кирилівно? З сином, здається, все гаразд.
Не люблю пустопорожніх фраз для годиться навіть тоді, коли їх виголошують люди, яких я шаную. А може, особливо тоді. Відразу ж запитала:
— Ви передали люкс іншому лікареві?
То, безумовно, було виявом недовіри — отже, промовчати я не могла.
— Хто вам сказав? — трохи занепокоєно перепитав головлікар.
— Кулик.
— Завжди влізе не в свого воза, — гнівливо мовив Микола Олександрович. — Я сьогодні після обіду вирішив поговорити з вами… Ми, знаєте, можемо це якось компенсувати.
— Що компенсувати? — засміялась я в’їдливо.
— Ну, те… — знічено й непевно почав пояснювати Микола Олександрович. — Те, що довелося забрати від вас люкс.
— Повірте, Миколо Олександровичу, — якомога лагідніше сказала я, аби заспокоїти головлікаря, що виглядав жалюгідно. — Повірте, я не честолюбна. Але ж я розумію, що таке рішення не могло бути безпричинним. Саме оце мене й цікавить. Причина… Буду вдячна, якщо ви її повідомите. Тоді я принаймні знатиму, що мені належить робити.
Микола Олександрович відклав олівець, який механічно крутив у пальцях.
— Притиснули ви мене, Софіє Кирилівно. — На його губах з’явилася ніякова посмішка, що відразу ж згасла. — Правду кажучи, я не маю права цього розголошувати. Та що тут лукавити? Таке розпорядження надійшло з Ліксанупру.