Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
Він дивиться на мене, і я читаю в його очах не ентузіазм, а меланхолію!
— Для цього потрібно одного фактора, — зітхає Север. А в мене серце корчиться від цього зітхання.
— Якого фактора? Прошу, скажи якого?
Хочу трохи розрядити атмосферу і починаю фіглярничати. По-лакейськи згинаюсь:
— Що зволите замовити? Відваги? Будь ласка, в мене її досить. Нахабства? І цього знайдеться, якщо треба буде! Кохання до тебе? О, цього в мене такий запас, що вистачить до кінця наших днів!
Я кручусь, роблю різні смішні фігури, а він стоїть з похиленою головою і навіть не усміхнеться.
— Для цього потрібно, мишко, перш за все… грошей. Але ти ще дитина. Ти нічого не розумієш, і добре… Вже холодно! Може, все ж таки покинеш цю шалену думку — дряпатись на самий вершок, і зійдемо вниз?
Гроші! Прокляті гроші, як вони міняють своє обличчя! Ще недавно були вони для мене тільки кіно, морозиво, а потім стали хліб, підметка, а тепер уже — щастя!
Жах!
Жах, що якийсь паскудний папірець бере владу над нашим життям, нашим правом на щастя, а ми мовчки погоджуємося з цим.
— Севере, — кричу, хоч він тут біля мене, — я ненавиджу гроші! Будьмо, о, будьмо з тобою інші, не такі, як усі… Севере, будьмо сміливі, — хочеш?
Він не знаходить для мене відповіді, тільки пригортає до своїх грудей. В мене таке враження, що він плаче.
Все ж таки сходимо вниз, не досягши вершини гори. Сприймаю це за недобру прикмету для нашого щастя.
Сходити вниз, виявляється, ще важча штука, ніж дряпатись угору. Север мусить мене раз у раз підтримувати, бо я, втративши душевну рівновагу, втрачаю й фізичну. Біля підніжжя гори чекають, стужившись за нами, наші лижі. Розбираємо їх і їдемо в місто.
По рівному Север їздить досить пристойно. Напрошується неждана думка: «Север з тих, що з ними можна тільки по рівному…» Нічого поганого не сталося. Не впало ні одного гіркого слова поміж нами, а проте я відчуваю, що ця прогулянка вирила якусь прірву між мною і моїм коханим. Ми виходили одними, а повертаємось вже іншими. Невже справді і тут винні гроші?
— Ти чого хотіла? — єхидно спитала мене Катруся, що в перекладі на звичайну мову означало: «Забирайся звідсіль!»
— Так, — відповіла я, зухвало витримуючи її спопеляючий погляд. — Я хочу їсти. Страх як хочу їсти.
— Ти б бодай переодяглася, — просичала Катерина, що знову-таки означало: «Забирайся звідсіля, поки не пізно».
— Нічого, нічого, — піддержав мене мій майбутній шурин, — лижний костюм — це тепер крик моди…
Безбородько підсунув мені стілець поруч з собою, але я воліла сісти через крісло.
Катерина посміхалась найчарівнішим усміхом… вішальника. А я? Ох, я допалась нарешті до булки з маслом, яке досі призначалося виключно для нього. Це, звичайно, було свинство з мого боку, але що я винна, коли не могла опанувати себе?
Катерина дивилась на мене непритомними зі страху, круглими, як у сови, очима, а я вдавала, що не помічаю її погляду, і уплітала булку з маслом, а зверху ще з шинкою, аж за вухами лящало.
Безбородькові як лікареві, очевидно, подобався мій апетит. Він підсував мені тарілку за тарілкою, а я змітала все з них, як мітлою. Увійшла мама, і я побоялась глянути на неї. Я тільки здогадалась по руках, що вона зачасто підносить до обличчя хустину. Напевно, моя поведінка увігнала її у піт.
Безбородько, як звичайно, розповідав якусь історію, де героєм був не хто інший, а він сам. Я попала вже на кінець його розповіді. Він був чимсь сильно збуджений.
— Ти читала? — звернувся він до мене і тицьнув у руки «Прикарпатські вісті». Я, правду сказати, вперше дізналась, що така газета взагалі існує на світі божім.
— Ні. А що?
— Прочитай, тоді будеш знати. Будеш знати, що таке людська підлота. Ти молоденька, і не варто тобі отруювати душу, але прочитай. Прочитай… Ти щойно вступаєш в життя. Так, пізнаєш, який страшний світ. Отут… отут прочитай…
Газетна замітка (облямована червоним і синім олівцем) була такого змісту:
«Члени правління читальні «Сила» з передмістя Нашого Мнихівки звернулися з проханням до пана доктора Безбородька прочитати доповідь на тему: «Перша допомога в наглих випадках». Безбородько відмовився від доповіді тому, що це безплатно. Пан доктор — ура-патріот тільки на словах. Він вдає з себе народолюбця, а в дійсності це шкуродер такий, що без грошей і умираючому не подав би ложки води і т. д. і т. д.».
Мені стало ніяково за сестриного нареченого, і я відсунула газетку, не дочитавши до кінця тієї інформації.
— Прочитала? — спитав Безбородько. — І що ти на це? Ти скажи мені, що б ти подумала, коли б ти мене не знала? Повірила б, правда? Натурально, що повірила б!