Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
З цієї простої причини можна з достатньою певністю сказати, що в Росії ніколи не буде: ні миролюбної, ні насправді демократичної держави: нарід не допустить. Яким саме він буде, цей черговий виток російського імперіалізму та тоталітаризму, – можна тільки гадати. Але, ясним є одне, – яким би він не був, скромна казача нагайка – знайде в ньому своє місце.
Тим часом, в очікуванні світлого імперського майбутнього, казачєство завойовує для себе нові терени експансії, та знову за межами батьківщини – пішов наступний виток історії. У нас в Україні відкрито формуються орґанізації російського казачєства, що присягають на вірність Росії (Донецьк, Львів, Одеса). Жодного відношення до російського казачєства ці міста ніколи не мали. Уже за це, за створення військових орґанізацій іноземної держави на чужому терені, всіх їх в цивілізованій країні вислали би за 24 години на батьківщину, але…
Що робити: живемо у невизначені часи. Московського уряду наче й немає, але український – хто ж його бачив?
Спромога відторгнути Придністров’я від Молдови (на користь Росії?) є повчальною й щодо надій, які покладала імперія на казачєство, яке там чомусь теж воювало. Такий собі отець Олєґ, що побував там від товариства «Память», у звіті по радіо 7.07. 1992, сповістив нас, що казакі воюють там «за Россію в граніцах 1917 года». Втім, з цим був згодний і тодішній віце–президент Росії А. Руцкой, особа хоча й жидівського походження, але гарячий великоросійський патріот: «Россіі должно прінадлежать всє, что прінадлєжало єй до 1917 ґода». Цих його слів ніхто й ніколи офіційно не спростовував.
Московські «Аргументы и факты» в № 613 від 28. 08. 1992 сповістили, однак, що у Придністров’ї у казачих одностроях воюють і достроково випущені з тюрем російські злочинці–рецидивісти. Про те саме писали й інші.
Отець Олєґ сповістив нас також, що молдавські розбійники розпилюють казаків живцем на пилорамах, що – за його словами є «крайнє мучітєльно». Але, як то кажуть: ці повiдомлення «не отримали підтвердження з незалежних джерел»…
Таким чином, поки можна сказати, що своє друге життя російське казачєство починає зовсім непогано. Не гірше, принаймні, ніж своє першє. «Русскоє казачєство» шириться, немов би ота короста. Кажуть, що з’явилися навіть якісь «мурманскіє казакі», готові хоч зараз обороняти «ісконно–русскіє Куріли, Iтуруп, Кунашiру, Хабомаї, Шiкотан» від недобитих японських самураїв. Калінінґрадських казаків, втім, здається, ще немає. А, треба би… Кордон із «вражєскім окружєнієм», якби воно там не було…
Щоправда, часом виникає й промінь надії. Навесні 1999 до президента Росії Б.Єльціна звернулися офіційно так звані «Семірєчєнскіє казакі», предки яких іще в минулому сторіччі почали «осваівать Сємірєчьє» Джетису – околиці озера Балхаш. Сьогодні у них виникають неабиякі проблеми. Бо, їх чоловіки, члени їх як же тут сказати? – братства? – орґанізації? повинні ходити у своїх казачих військових одностроях, а у незалежному Казахстані, – можна ходити лише у державних одностроях, не чужої держави. Бо це вам не якась там Україна…
А, як без одностроїв вони ніби й не казакі, то й прохають свого президента дати їм можливість орґанізовано повернутись на «історічєскую родіну». Мудрий, мудрий крок; так би й усім, але…
Справа в тому, що Росії вони потрібні не вдома, там їй росіян вистачає, а потрібні, тільки–єдино, саме там – «на боєвом посту»…
Доповнення 7. Витоки ідеї військових поселень
Левова частка описуваних нами забрехувальних ідей визріла, природно, у XVIII ст., – cторіччі розуму, енциклопедистів та ґільйотини. Дав свого внеску й Фур’є з його фаланстерами, котрі потім так уперто переслідували у снах Вєру Павловну, але була й інша людина, уже не порожній фантазер, але людина справи, відома куди більше від ницого Фур’є.
То був один з найбільших авантюристів свого сторіччя, до речі, не тільки й не стільки енциклопедистів, як шарлатанів на зразок Каліостро або авантюрників на зразок несамовитого Мора Беньовського, від Барської конфедерації. Який зумів збігти навіть із камчатського полону Єкатєріни II. Таким був і один із видатних учених свого часу – теплофізик Бенджамен Томпсон, американець, більше відомий, однак, під іменем британського графа Румфорда.