Історія України-Руси. До року 1340
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #3
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До року 1340». Краткое содержание книги:
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
Ся аґіоґрафічна лїтература, дотепер напевно нам звістна, не дуже велика. Окрім „Памяти й похвали” Володимиру Якова, що властиво треба уважати не житиєм, а дуже нескладним панеґіриком, з коротким реєстром фактів Володимирового житя, маємо: анонїмне „Сказаниє и страсть и похвала страстотерпцю св. мученику Борису и ГлЂбу”, що звичайно уважаєть ся утвором Якова мнїха й увійшло в Найдавнїйшу лїтопись; далї — повість про початок Печерського монастиря (в Найдавнїйшій лїтописи під 1051 і 1074 р.); два утвори Нестора: „Чтениє о житии и погребении блаженную страстотерпцю Бориса и ГлЂба” і „Житиє Теодосия игумена печерскаго”; анонїмне оповіданнє (в формі проповіди) про перенесеннє мощей св. Миколая до Бару і декотрі чуда його — все з XI в. З XII в. ми маємо дуже мало: може бути що до сього столїтя належало житиє Антонія Печерського, давно страчене; може деякі чуда св. Миколая; є сказаниє про смерть Ігоря — його маємо в перерібках; є ще деякі записки що до свого часу не зовсїм певні або до України не приналежні. З XIII в. маємо два більші утвори — дві повісти про Печерський монастир і його сьвятих в формі посланий: еп. володимирського Симона до печерського монаха Поликарпа і сього Поликарпа до печерського ігумена Акиндина 3).
Найбільшою простотою й свободою від візантийських шабльонів визначаєть ся анонїмна лїтописна повість про початок Печерського монастиря, писана якимсь сучасником Теодосия, у всякім разї не Нестором, як надписуєть ся се оповіданнє в пізнїйших патериках. Анонїмне сказаниє про Бориса і Глїба (т. зв. Якова) теж досить просте і реальне, але вже автор впадає в шабльони мученичих оповідань і попсув свій твір сими шабльоновими вставками, що дуже лихо пристають до його, зрештою досить реального оповідання.
В оповіданню Нестора про Бориса і Глїба реальні факти ще далеко сильнїйше притушовані шабльоновою фразеольоґією. Його Чтениє зістало ся першим взірцем „справдешнього” — уложеного по візантийським шабльонам жития на руськім ґрунтї. Воно починаєть ся від сотворення сьвіта, коротким начерком божого „домостроітельства”; Борис і Глїб змальовані по шабльонам сьвятцїв, так що нїчого живого в їх фіґурах не лишило ся; прикмети сьвятости вони показують вже від дитиньства і під ті конвенціональні мотиви підтягнені всі їх пізнїйші учинки; взагалї автор, очевидно, старав ся можливо винищити все реальне в своїм оповіданню, аби його герої як найменьше пригадували, що вони були Русинами XI в., а не з якої небудь „страни Каппадокійскія”. Але при тім всїм житиє зладжене досить складно і зручно. Більше реального змісту подає другий утвір Нестора — житиє Теодосия: автор мав таку масу матеріалу про свого героя, що вона опанувала його й не дала вповнї „обчистити” житиє з реальних подробиць; але при тім, як показали новійші спостереження, Нестор ішов теж за шабльоном — за житиєм Сави Осьвященного, беручи відти не тільки схеми, але й готові фрази й подробицї, і ними без скрупулів характеризуючи свого героя.
На кінець XI в., а по части може й на пізнїйші часи припадають деякі писання про св. Миколая — одного з найбільш популярних у нас сьвятих. Житиє його, що давнїйше уважало ся ориґінальним, показуєть ся перекладом з грецького, натомість ориґінальним треба уважати оповіданнє про перенесеннє його мощей до Бару, „похвалу” — властиво коротке його житиє, з моральною наукою при кінцї, і кілька чуд. Виразнїйші прикмети руського письма мають чотири чуда: чудо з ковром, чудо з отроком всадженим у вязницю, чудо з дитиною впущеною в Днїпро, чудо з Половчином. Перші два відгривають ся в Царгородї й описують ся якимсь руським подорожним, другі два — в Київі; на оповіданнях подорожного, правдоподібно, оперте й оповіданнє про перенесеннє мощей св. Миколая до Бару. Вони всї написані досить просто, чуда одначе автор пробує оживити драматизованнєм, подекуди посованим незручними промовами від писания. Хронольоґічні вказівки мають царгородські чуда (2-а пол. XI в.) й оповіданнє про перенесеннє (кінець XI в.); коли написані иньші — не знати; на особи авторів якихось вказівок витягнути не можна.
Повість про смерть Ігоря Ольговича мусїла істнувати в двох верзіях: одна написана в лїтописнім стилю, з певною полїтичною тенденцією — оправдати київського князя Ізяслава від закидів про участь в сїм убийстві, зладжена мабудь кимсь із його київських прихильників, друга — вже зроблена в шабльоновім аґіоґрафічнім стилю. В чистім видї не заховала ся анї перша анї друга — маємо їх скорочення в лїтописях Київській і Суздальській 4).