Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
За присудами «казачьіх кругов», що відродилися, починають драти подекуди батогами й тепер, наприкінці ХХ ст., як i на початку XXI. Батіг, вкупі з крадіжкою та пияцтвом, – то є безсумнівний інваріант російської історії.
На заході, проти реґулярних армій, пожитку від казачєства було обмаль. Його військовою вершиною, без сумніву, стала війна проти Наполеона 1812. Тоді, під атаманом Платовим, донські казаки зуміли у напівпартизанській війні дещо поскубти французів. За що й були, відповідно до заслуг, відмічені парадом у Парижі. Щоправда, не обійшлося й без збитків. Колишнiй генерал–губернатор Москви граф Растопчін (тодішній Лужков) жалівся 1813 в листі з Парижа до дружини в Москву: «Уяви собi, до якого падіння дійшла наша армія, якщо старі унтер–офіцери та прості солдати залишаються у Франції, а з кінно–гвардійського полку за одну ніч дезертувало 60 людей зі зброєю та конями». Про казаків, як таких, він не згадує, то може вони – не підвели?
Від нього ж ми (ще тоді!) дізнаємося про майбутнє покликання казачєства в імперії, котре на той час уже «открило, покоріло і освоіло» всі «дікіє землі» континента, які на ньому ще були. Тепер, це нове покликання, яке орґанічно виросло зі старого: покликання карателів. Бо, то вже якась вища справедливість: що би не вчиняв цей нарід, – воно незмінно поверталося проти нього ж. Свого часу торгівля іншими народами – переросла згодом у його власне рабство. Прикартання інших народів казаками, – обернулося на прикартання його ж самого. Починалося це тоді ж, у наполеонівську війну, і з не так великого. Той же граф Растопчін пише 27 жовтня 1812 до своєї дружини зі щойно звільненої від Наполеона Москви: «Мужики починають спустошення: оскільки грабувати нема чого, вони палять. Це вони зробили у Петровському у графа Лева та в Архангельському у Юсупова. На щастя у мене є казаки аби привести їх до тями, і я сподіваюся, що порядок буде незабаром відновлений».
Бачите: «На щастя у мене є казаки, аби привести їх до тями»…
Ця нова функція казачєства: всезагальне «приведення до тями», буде віднині ширитися та наростати, від польського повстання 1830, розчавленого Ніколаєм I, до придушеного вже його сином – «царєм–освободітєлєм» повстання 1863 – в Польщі, Білорусі та Україні; тут добре попрацювали казачі «шашкі», а потім і казачі нагайки.
Будучи передовим загоном та стійкою опорою російського самодержавства, казачєство «нє дрогнуло» й підчас революцій. Революцію 1905 цілком задавили казакі, перестрілявши по містах тисячі людей та перешмагавши нагайками та шомполами сотні тисяч селян по селах. Особливо лютували вони, віддамо належне, – в нашій Україні.
Такою самою надійною опорою самодержавства були вони й 1917, за що потім і були піддані певним репресіям, масштаби та значення яких були ними ж, згодом, – капітально перебільшені та перебрехані. Після війни 1941–1945 (де вони практично жодної ролі не відігравали) казакі були відновлені в усіх правах, а тепер відроджуються у всьому своєму давньому блиску.
Вони відроджують, насамперед, як це прийняте в Росії, – «славниє традіції», з якими ми вже почасти ознайомились з подачі В. Короленка та А. Вєсєлоґо. Але, все одно, поставимо, з усією відвертістю запитання: а, що ж це за традиції? – бо, найменших позитивних традицій в імперській історії – не викрити.
Може оті традиції побирання «государева ясака» та побрання на це закладників із місцевого населення?
Або більш пізні традиції всезагального «приведення до тями» за сприяння «нагаєк і шомполов»?
Деінде, подекуди, кажуть, уже деруть когось нагайками за присудом «казачьєго круґа», а там, у людей, – уже кінець ХХ ст. Виглядає це все так, якби Захід США, де ще минулого століття було щось на кшталт своїх казаків, – повернувся би до «великого минулого». Відмінив би, скажімо, існуючу судову систему та відродив би «славную традіцію суда Лінча». Потворно? – нема сумніву. Але так тому, що це «там, у ніх». А тут – чому би й ні – «славная традіція». Та – що ж там іще відроджувати? – чи не «курную ізбу»? Так нема чого турбуватись: надійде час і сама відродиться…
Так Росія, замкнувши себе до клітки одвічного тоталітаризму демонструє світові все нові зразки дикунства, в жодному разі не забуваючи й про старі.
Чи є у російського казачєства майбутнє? – безумовно.
Нецивілізовані, невігласні, аґресивні й тоталітарні за своєю ментальністю люди, – завжди знайдуть своє майбутнє в будь–якому обозримому майбутньому цієї країни.
Знайдуть просто для того, що це майбутнє, як уже досить ясно для всіх, – може бути знову тільки минулим, тільки імперським, тільки тоталітарним. Тому, що всі марні намагання піти від тоталітаризму в Росії, по біжучий час, зводилися до зміни уряду, а треба змінити – нарід. Що, судячи по всьому, – навряд чи можливо. Пояснимо, в чому справа: тоталітаризм весь час змінює психіку, ментальність народу, тоталітаризуючи її. Коли це досягнуто, – кількість перейшла у якість: можна впроваджувати будь–яку демократію, але країна все одно полишиться тоталітарною.