Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
А прямо перед нами сидить собі при дорозі пишнотілою молодицею гора Ловачка. За кілометр-півтора на південь, на другому боці Латориці, на неї якось тужно дитячими очима весь час дивиться-озирається невеличка гора, йменована у народі Замковою. Мені весь час здається, що це дитинка Ловачки. У далекі-далекі часи вона, пустуючи, відбігла від своєї матері-гори, перебігла босоніж через Латорицю, а далі, злякавшись глибоких вод, вже не наважилась перейти знову через річку. То й лишилася дитинка-гореня на віки-вічні на другому березі.
У всі пори року наша сільська знаменитість Ловачка — мила, рідна і красива. Але восени!.. Розмальована гарячими і соковитими барвами, вона, дійсно, немов червонощока і багата верховинська дівка — відданиця: ну прямо таки кров із молоком. Ідіть, женихи, придивіться, не торгуйтеся, бо не прогадаєте! А женихи — далекі гори на півночі, видно, уже давно-давно ішли сюди свататися, але, побачивши таку невимовно вродливу нашу молодицю, так і не наважились підійти ближче. То й загрузли на видноколах: одні припали небесами, другі посивіли, а ті — полисіли, а ще інші — настільки постаріли, що геть зеленими мохами поросли…
Ось і тепер наша Ловачка — немов грудки осіннього золота у долонях щедрої рівнини: палахкотить, манить, вабить, примушує нуртувати кров у гарячих головах… А під нею, немов вишиті сільською умілицею, мережаться і котяться по невеличких пагірках яблуневі сади… Обтяжені осяйними гарячими плодами, дерева стоять перед горою тихо, покірно і смиренно. Тепер невинні яблуні нагадують великих блудниць, що вдосталь, — річка-фрай, навеселилися, набігалися по світах за весну і літо, а тепер прийшли з повинною, із нагуляними дітьми до гори-матері й у тихій печалі відмолюють свої гріхи. І благородна мати Ловачка їх, звичайно, прощає.
І блудниці яблуні полегшено зітхають, і душі їхні, очищені від весняно-літніх гріхів, невимовним сяйвом палахкотять над кронами… І падають од радості сльозами осіннього щастя дозрілі яблука в усміхнені трави.
Мине багато земних літ, мине багато моїх страждань і я, як тепер яблуні-блудниці, після нескінченних літ блукань між прірвою і порожнечею, одного дня великим грішником теж постану перед горою. Постану не стільки умудрений, як вжиттям побитий. Буде теж осінь, але вже дуже стара, глибока і печальна. Я стоятиму із своїм маленьким сином перед горою і намагатимуся віднайти у собі якісь слова покаяння, слова прощення за діла не дуже праведно скоєні. Наближатиметься вечір. Хмари бродитимуть і шумуватимуть у небі, немов молоде, сердите вино у бочці…
Похмуро, тяжко, понуро…
І раптом у призахідному крайнебі ангели прочистять віконечко, відкриють його і останні снопи сонця могутніми акордами впадуть на Ловачку. І гора тихо мені усміхнеться…
Але це вже буде не та Ловачка — червонощока, пишнотіла гуцулка-молодиця, а скоріше — печальна верховинська вдовиця. Та багатостраждальна вдовиця, що застигла серед осінніх рівнин, виглядаючи із далеких світів своїх синів, мужів і братів, які полягли на полях бранних і не менш кривавих полях житейських.
І стоятиму я перед горою із своїм маленьким сином і заплачу…
І одному тільки Всевишньому будуть зрозумілі мої сльози…
За чим плакатиму?
За тим, що вже ніхто і ніколи не поведе мене малого на храмове свято попри цю гору осінню?
Чи тому, що мене вже ніхто не збудить рано, ніжно гладячи по мудрій голівці. І на тамтому березі Латориці Замкова гора мені вже не уявлятиметься загубленою дитинкою Ловачки, а звичайнісіньким пагорбом, або ще страшніше, елементом рельєфу.
А може, плакатиму за тими загубленими назавжди у часі і просторі дивовижно-чистими і глибокими очима, у яких побачив своє перше кохання?..
А може?..
Але заходитиме осіннє сонце… На обличчі Ловачки помалу згасатиме скупа вдовина посмішка. Все умовкатиме. Гора заплющить очі і тихо молитиметься. А мій маленький син, дивлячись, як витираю сльози, скаже:
— Не плач, татку… Он, дивись, там, на горі, ангели білі стоять… І всі радуються, а ти плачеш…
Але це все буде через багато літ земних, через багато страждань людських. А поки-що ми йдемо утрьох на храмове свято через мою дитячу осінь, немов через щасливий безмежний сон. І мені ця осінь ще нічого не говорить про плин життя, про пору цвітіння і згасання, про те, що все рано чи пізно вертається до витоків своїх — тільки ми уже ніколи не повертаємося у часі, як та волосинка, що впала тобі сьогодні вранці із голови…