Коротка історія семи вбивств

Ось уже три місяці в гето навідуються двоє білих разом з Пітером Нессером. Один розмовляє тільки англійською, другий — здебільшого іспанською. Вони приїздять на зустріч із Джосі Вейлзом, не зі мною. Можеш бути головним, хоч пупом землі, та коли політикан заводить нових друзів, то саме до цього політикана нові друзі й тягнуться. Цікаво, як реагує Джосі на те, чого вони хочуть від мене, і що збирається для них зробити він. Джосі сам по собі, я ніколи його не намагався контролювати, ні тоді, ні тепер, від самого падіння Балаклави. Копенгаген — це палац із чотирма або п’ятьма принцами. Королем раніше не хотів бути ніхто. Але коли ці двоє нових білих являються в гето, то вони приходять до мене додому, щоб засвідчити свою повагу, а йдуть — із Джосі Вейлзом, і на межі району, де я чекаю, що Джосі з ними розпрощається, він натомість сідає до них у машину і нічого не каже про те, коли повернеться.

О шостій тридцять Джосі йде провідати свою жінку, а з її будинку виходить у новій курці та штанях, які вона принесла з вільної зони. Потім він іде. Я йому не мати і не сторож, він не мусить звітувати мені, куди йде. Ось так само він поїхав кудись і тієї ночі, коли з пристані зник вантаж зброї. Чоловік в Америці співає «Дайте миру шанс»[146], але він не американець, який живе тут. Я думаю, я знаю: Джосі точно збирає людей, щоб раз і назавжди покінчити з Ремою. Він не знає, що мені відомо: це він спалив ту квартиру на Орандж-стриті, разом з людьми, а тих, хто намагався їх витягти, перестріляв, не пощадивши навіть двох пожежників.

Тисяча дев’ятсот шістдесят шостий. Ніхто з тих, хто ввійшов у шістдесят шостий, не вийшов з нього колишнім. Падіння Балаклави забрало багатьох, навіть тих, хто його, Джосі, підтримував. Підтримав його і я — і не словом, а ділом. Балаклава була шматком лайна, де розкішшю вважалося жити в багатоквартирному будинку. Тут жінки, яким вдавалося уникнути вбивства, пограбування і зґвалтування, гинули потім у черзі за склянкою води. Балаклаву згребли бульдозерами й утрамбували катками — щоб там зміг постати Копенгаген, а коли вслід за бульдозерами прийшли зі своїми обіцянками політикани, вони насамперед зажадали, щоб ми вижили звідси всіх, хто за ННП. До тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року люди з Денгемтауну[147] і Джунглів теж між собою особливо не ладнали, але билися в основному на футбольному полі або за грою в крикет, а хлопці якщо й пускалися берега, то справа обмежувалася синцями й розбитими губами; війни, навіть балачки про неї, не було. Та ось прийшли політикани. Ми їх зустріли привітно, бо краще ж мало настати, і настати для нас.