Коротка історія семи вбивств
- Автор: Джеймс Марлон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-679-508-7
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Коротка історія семи вбивств». Краткое содержание книги:
Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
УВАГА!
Текст книжки містить фрагменти, пов’язані з сексом, насиллям та розповсюдженням і вживанням наркотичних речовин! Містить ненормативну лексику! Не рекомендовано особам до 18 років!
Перекладачі намагалися максимально передати специфіку живої мови персонажів.
Ось уже три місяці в гето навідуються двоє білих разом з Пітером Нессером. Один розмовляє тільки англійською, другий — здебільшого іспанською. Вони приїздять на зустріч із Джосі Вейлзом, не зі мною. Можеш бути головним, хоч пупом землі, та коли політикан заводить нових друзів, то саме до цього політикана нові друзі й тягнуться. Цікаво, як реагує Джосі на те, чого вони хочуть від мене, і що збирається для них зробити він. Джосі сам по собі, я ніколи його не намагався контролювати, ні тоді, ні тепер, від самого падіння Балаклави. Копенгаген — це палац із чотирма або п’ятьма принцами. Королем раніше не хотів бути ніхто. Але коли ці двоє нових білих являються в гето, то вони приходять до мене додому, щоб засвідчити свою повагу, а йдуть — із Джосі Вейлзом, і на межі району, де я чекаю, що Джосі з ними розпрощається, він натомість сідає до них у машину і нічого не каже про те, коли повернеться.
О шостій тридцять Джосі йде провідати свою жінку, а з її будинку виходить у новій курці та штанях, які вона принесла з вільної зони. Потім він іде. Я йому не мати і не сторож, він не мусить звітувати мені, куди йде. Ось так само він поїхав кудись і тієї ночі, коли з пристані зник вантаж зброї. Чоловік в Америці співає «Дайте миру шанс»[146], але він не американець, який живе тут. Я думаю, я знаю: Джосі точно збирає людей, щоб раз і назавжди покінчити з Ремою. Він не знає, що мені відомо: це він спалив ту квартиру на Орандж-стриті, разом з людьми, а тих, хто намагався їх витягти, перестріляв, не пощадивши навіть двох пожежників.
Тисяча дев’ятсот шістдесят шостий. Ніхто з тих, хто ввійшов у шістдесят шостий, не вийшов з нього колишнім. Падіння Балаклави забрало багатьох, навіть тих, хто його, Джосі, підтримував. Підтримав його і я — і не словом, а ділом. Балаклава була шматком лайна, де розкішшю вважалося жити в багатоквартирному будинку. Тут жінки, яким вдавалося уникнути вбивства, пограбування і зґвалтування, гинули потім у черзі за склянкою води. Балаклаву згребли бульдозерами й утрамбували катками — щоб там зміг постати Копенгаген, а коли вслід за бульдозерами прийшли зі своїми обіцянками політикани, вони насамперед зажадали, щоб ми вижили звідси всіх, хто за ННП. До тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року люди з Денгемтауну[147] і Джунглів теж між собою особливо не ладнали, але билися в основному на футбольному полі або за грою в крикет, а хлопці якщо й пускалися берега, то справа обмежувалася синцями й розбитими губами; війни, навіть балачки про неї, не було. Та ось прийшли політикани. Ми їх зустріли привітно, бо краще ж мало настати, і настати для нас.
Тисяча дев’ятсот шістдесят шостий. Усе це відбувається в суботній день. Джосі повертається до себе у двір з майстерні містера Міллера, де вчиться ремеслу. Він іде додому вулицею, яка ніколи ще не ділилась за тими чи іншими кольорами. Він не знає, що минулої п’ятниці тут пройшлися політикани — й наказали заткнути роти і стріляти в чужих. У Джосі вистрілили п’ять разів. На п’ятий він упав лицем додолу, прямо в калюжу з помиями. Всі метушаться, бігають, а хто ні — дивиться і жде; а тоді під’їздить хтось на велосипеді, піднімає його, садить перед собою на раму, щоб не впав, і везе в клініку. За три тижні з клініки повернулась уже інша людина.
Злі сили і духи повстають уночі. Співак якось розповів мені історію. Про той час, коли реґі ще мало хто знав і коли біла зірка рок-н-ролу була його другом. «Ви, реґі-хлопці, такі відірвані від життя, капець які недосвідчені, а ґанджау вас є?» Але коли «модний дред»[148] став співати гітові пісні і все вище підніматися у «вавилонських» чартах, він багатьох перестав влаштовувати. Їм було спокійніше бачити його бідним родичем, на якого приємно звертати увагу. Я йому сказав, що політикани так само напружуються щодо мене, коли з’ясовується, що я вмію читати. Тисяча дев’ятсот шістдесят шостого вони роздерибанили між собою Кінгстон, не спитавши навіть, яку скибочку треба нам. І тому кожен шматок землі, що прилягає до межі, — Рема, Джунглі, Роузтаун, Лізардтаун[149] — вони кидають нам, щоб ми за нього гризлися. Ось я і гризся — жорстко, аж поки не почав стомлюватися. Я зростив людей, які тепер ідуть за Джосі Вейлзом, — і ось з’ясовується, що нікого гіршого за мене тут нібито нема. Я підняв Копенгаген удвічі проти колишнього, викорінював у ньому крадійство та зґвалтування.
Цього року в нас вибори, а в місті, здається, немає нічого, крім війни і чуток про війну. Я дивлюся зі своєї веранди, як ніч ховає за пазуху... свою таємницю. Веранда дерев’яна, її давно б годилося пофарбувати. Моя жінка хропе, як копана ослиця, але людині з часом починає подобатися те невелике, що ніколи не змінюється. Завтра сюди з’їдеться дехто з молодих, щоб поговорити про їхній концерт за мир, бо цей — суціль пропаганда ННП. Ось-ось почне розвиднятись, а каральний загін поліції все не з’являється. Тому ця ніч здається дивною: люди з гето не звичні до того, що їхній нічний сон нічим не порушується. Але десь, якось, із когось за все це справлять борг, особливо такої задушливої ночі, як оця.
Баррі Діфлоріо
усику, а що ти сьогодні їв на обід — знову вампереререра?
— Певна річ, солоденький.
— Тусику, перестань мене так називати.
— Як саме?
— Солоденьким. Я ж не дівчинка.
— Правда? Тобто в тобі немає нічого від дівчинки?
— Нє, нє, нє. Тому я не можу бути солоденьким.
— Але ти ж мій солоденький.
— Нє. Хлопчики не солоденькі. Це дівчатка солоденькі. І гидкі.
З такою залізною логікою важко посперечатися. Зараз я б, мабуть, міг написати цілу статтю про те, що знав у шість років, але забув у свої прибамбахані тридцять шість.
— Гидкі, кажеш? Почекай: коли тобі виповниться тринадцять, ти захочеш тусити з ними постійно.
— Нє-є-є-є-є-є.
— Та-а-ак.
— А вони захочуть гратися з моїми жабами?
— Усе може бути. А зараз малятам час спати, бо завтра до школи.
— Ну тусику...
— Вибач, я забув, що ти вже маленький чоловічок. Менше з тим, гайда в ліжко. І ти, Тіммі, теж іди.
— От чорт. Хрі.. фігові справи.
— Що-о?
— Та ні... нічого, тату.
— Я так і подумав. Хлопці, лягайте спати. Хм, і ніхто перед сном не поцілує свого тусико?
— Вони вже великі.
— Я помітив. І не забудьте обидва почистити зуби.
Моя дружина йде за ними.
— А ти куди?
— Теж чистити зуби. День був довгий. Хоча в Кінгстоні кожен день довгий, чи не так?
Натяк я зрозумів. Дивовижно, як жінки вміють використати будь-яку можливість, щоб зав’язати «дискусію», особливо в такі моменти, коли тобі не хочеться сваритися, але це твоє нехотіння може бути витлумачене як байдужість, а на твою спробу сказати щось приємне чи зробити їй комплімент вона може сказати, що ти виявляєш поблажливість, що теж, своєю чергою, веде до сварки.
— Я зараз теж підійду...
Лунає дзвінок.
— ...за хвилинку.
Вона піднімається нагору і бурмоче щось невдоволено про дзвінки, коли я вдома. З огляду на мою сувору заборону телефонувати мені на домашній — ні по роботі, ні для радості спілкування, — це справді досить дивно.
— Ало?
— Десять мільйонів доларів бюджету, а все, на що ти виявився здатен — та навіть не ти, а отой твій підарас Сел Резнік, — це дурнуваті статейки в «Нью-Йорк таймсі»?
146
Мається на увазі Джон Леннон та його пісня «Дайте миру шанс» (Give Peace a Chance).
147
Денгемтаун — район у Кінгстоні.
148
«Модний дред» (Natty Dread) — альбом гурту «Боб Марлі й Вейлерс» (Bob Marley & The Wailers) (1974); згодом natty dreadlocks стали називати себе всі растафарі.
149
Роузтаун, Лізардтаун — райони Кінгстона.