Поштова лихоманка
- Автор: Пратчетт Теренс Дэвид Джон
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-772-2
- Переводчик: Олександр Мехельсон
- Жанр: Юмористическая фантастика
Электронная книга - «Поштова лихоманка». Краткое содержание книги:
Мокр штовхнув двері. Під його ногами захрустіло скло.
Раптом пролунав голос:
— Тримайте руки на виду, шановний!
Він обережно підняв руки, щосили вдивляючись в морок. У мороці явно спостерігався арбалет, який тримала розпливчаста постать. Крихти світла, які зуміли-таки проскочити крізь щілини у стінах, поблискували на вістрі стріли.
— Ох, — сказав голос у мороці з такими інтонаціями, ніби той факт, що вагомих підстав когось підстрелити немає, дещо дратував. — Все гаразд. Минулої ночі в нас були візитери.
— Вікно? — спитав Мокр.
— Це повторюється приблизно щомісяця. Я саме все це підмітала, — черкнув сірник, загорілася лампа. — Зазвичай на самих ґолемів вони не нападають — принаймні не зараз, коли навколо стільки вільних ґолемів. А от скло здачі не дасть.
Ґніт у лампі, очевидно, підкрутили для яскравішого вогню, бо раптом стало видно високу молоду жінку в обтислому сірому вовняному платті, з вугільно-чорним волоссям, зачесаним так щільно, що воно видавалося наклеєним, і зав’язаним на потилиці в тугий-тугий клубок. Її очі були дещо почервонілими, наштовхуючи на підозри, що недавно вона плакала.
— Вам пощастило, що ви мене застали, — сказала вона. — Я тільки зазирнула пересвідчитися, чи звідси нічого не вкрали. Ви продавати чи винаймати? Можете опустити руки, — додала вона, кладучи арбалета на прилавок.
— Продавати чи винаймати? — перепитав Мокр, обережно опускаючи руки.
— Ґолема, — пояснила вона типовим «тоном-для-тупих». — Ми — Траст ґо-лемів. Ми купуємо або здаємо внайми ґо-лемів. Ви хочете продати ґо-лема чи винайняти ґо-лема?
— Ні те, ні те, — сказав Мокр. — Я вже маю ґо-лема. Я маю на увазі, він на мене пра-цює.
— Справді? А де? — зацікавилася жінка. — І, думаю, ми можемо розмовляти не так повільно.
— На Головному поштамті.
— О, Помпа-19, — сказала жінка. — Він казав, що влаштувався на державну службу.
— Ми називаємо його паном Помпою, — повчально зауважив Мокр.
— Справді? І маєте чудове тепле відчуття благодіяння, коли так робите?
— Даруйте? Що? — перепитав спантеличений Мокр.
Він не був упевнений, чи вона не кпинить із нього під прикриттям суворого виразу обличчя.
Жінка зітхнула.
— Вибачте, я зранку сьогодні трохи різкувата. Як тут не стати різкуватою, коли тобі на робочий стіл цеглина падає. Обмежмось тим, що вони бачать світ не так, як ми, гаразд? Вони мають почуття — на свій манер, але не схожі на наші. Менше з тим... Чим можу допомогти, пане...?
— Фон Губперук, — сказав Мокр і, щоб одразу проминути найгірше, додав: — Мокр фон Губперук.
Одначе жінка навіть не всміхнулася.
— Губперук, містечко в Близькому Убервальді, — промовила вона, взяла з купи скляних скалок і уламків на своєму столі цеглину, критично її оглянула і, обернувшись до старовинної картотечної шафи за своєю спиною, поклала її в комірку під літерою «Ц». — Головні статті експорту: звісно ж, знамениті місцеві собаки, а на другому місці — пиво, за винятком двох тижнів Сектоберфесту, коли містечко експортує... вживане пиво, можна так сказати?
— Не знаю. Ми поїхали звідти, коли я був ще малим, — сказав Мокр. — Мені завжди здавалося, що це просто таке собі кумедне ім’я.
— За нагоди спробуйте взяти ім’я Коханна Краса Любесерце, — сказала жінка.
— А. От це не кумедне ім’я, — сказав Мокр.
— Так отож, — погодилася Коханна Краса Любесерце. — Втім, у мене почуття гумору все одно вже зникло. Гаразд, тепер, коли ми ознайомилися з рисами характерів одне одного, що конкретно вам потрібно?
— Розумієте, Ветінарі, так би мовити, нав’язав мені пана... Помпу-19 в ролі... в ролі помічника, але я не знаю, як поводитися... — Мокр спробував вловити в погляді співрозмовниці який-небудь натяк на політкоректний термін і зважився: — ...з ним.
— Гм? Та просто нормально поводьтеся.
— Нормально з погляду людської істоти чи нормально з погляду глиняного створіння з вогнем усередині?
На неабиякий подив Мокра, Коханна Краса Любесерце вийняла з шухлядки столу пачку сигарет і припалила одну з них. Неправильно зрозумівши вираз його обличчя, вона простягнула пачку йому.
— Ні, дякую, — промовив він, і заперечно змахнув рукою.
Якщо не зважати на кілька випадків, коли йому траплялося зустріти яку-небудь стареньку пані з люлькою, він ще ніколи не бачив, щоб жінки курили. Це було... у дивний спосіб привабливим, особливо тому, що вона, як дуже швидко стало помітно, курила неначе з відразою: затягувалася й негайно видихала дим.