Муссоліні

хотіли б зрання залишатись якомога довше в ліжку, теревенити в кав’ярнях, шукати місце в переліку публічних посад, набрати зайве кіло після розкішної вечері. А тут заважає хлист Муссоліні; гостро коле жало Муссоліні; підштовхує воля Муссоліні; і в глибині душі кожна реформа заважає, кожен податок є тягарем, кожен внесок – витрата, кожне прискорення призводить до вереску гальм. Скільки ж ворожих дій учинив Муссоліні проти італійців57.

Тему стосунків між італійцями та Муссоліні розглядав також Малапарте у праці «Europa vivente» (1923), зробивши амбітну для свого часу спробу вибудувати справжню доктрину фашизму (письменник тоді ще підписувався власним ім’ям: Курт Зуккерт). У контексті історичного аналізу та політичної теорії цей твір становить зворотну перспективу гобеттівської інтерпретації, хоч автор де в чому погоджується з Гобетті: щодо етично-історичних передумов ролі меншин, критичного судження про історичне минуле італійців та ідеї певної «унікальності» історії Італії. Визначаючи фактори, що вплинули на історію Італії останніх століть і сприяли занепаду національних звичаїв, Малапарте називає ті ж самі чинники, які, на думку Гобетті, посприяли аномальності історичного розвитку країни через невідчуття їхніх наслідків (хіба що в межах міноритарних інтелектуальних і політичних груп): Реформація, критичний дух лібералізму, модернізм, революційна ідея на базі просвітництва, романтичний індивідуалізм. Для Малапарте історична заслуга фашизму полягає в тому, що він відреагував на руйнівний вплив цих факторів і завдяки рішучості меншин, що вийшли з окопів Першої світової, підживив антиреформаторський, антимодерністський, класичний, догматичний, антиєвропейський, антипросвітницький, «варварський» дух, притаманний італійській, латинській і католицькій традиції, який і відрізняє Італію від решти європейських національних реалій. Фашистська революція була здійснена меншістю італійців проти більшості своїх співвітчизників, «здатних відмовитися від величі, аби не страждати».