Муссоліні
- Автор: Кампі Алессандро
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-38-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Муссоліні». Краткое содержание книги:
На догоду найвибагливішого читача автор книжки «Муссоліні» Алессандро Кампі зібрав і врахував усе розмаїття та суперечливість образів, які залишились і нашарувались у підґрунті колективної пам’яті не одного покоління. Просте походження, бродяжницька та бунтівна молодість, потайні та розпусні любовні пригоди, еміграція та голод, пристрасні й нестримні політичні баталії, хоробрість у воєнних справах, арешти й ув’язнення, діти та пасинки, воєнні тріумфи, віддана дружина й молода коханка, інтриги можновладців проти нього, воєнні розгроми, зрадництво послідовників, а відтак народний глум і наруга над тілом – усі ці факти біографії диктатора становлять основу міфу і антиміфу про Муссоліні.
Для широкого кола читачів, зацікавлених аналізувати тенденції та проводити паралелі, щоб зрозуміти перебіг історії загалом.
З’являється підозра (зважаючи на схожість картинки), що відносна одностайність, з якою різні автори визнають його «чесність», незалежність від грошей, помірність у звичках (у питві, їжі та одязі), зумовлюється тим, чи можуть коментатори та біографи нарешті вийти за межі стереотипу Муссоліні як італійського архетипу.
Якщо ми хочемо й надалі просуватися в цьому напрямі, постає питання: яка частина слави та поваги, якими він широко користувався за межами Італії, принаймні до Ефіопської війни, і які на той час зробили неабиякий внесок у поширення міфу про нього навіть серед італійців, викликана саме тим, що його сприймали суто італійським феноменом? Адже для характеру мешканців півострова типовою вважається антична суміш вигадливості та анархізму, і нічого не заважало бачити в диктаторі ідеальне втілення давньоримського духу, що дійсно трапилося з багатьма його палкими англійськими й американськими шанувальниками, не останнім з яких був британський лідер Вінстон Черчилль.
Але в численній літературі, присвяченій Муссоліні, можна зустріти й інші ключові характеристики «італійськості». На думку спадає, наприклад, твердження, що Муссоліні не можна вважати великим бунтівником, справжнім революціонером хоча б через те, що він був «італійцем, у крові та історичних спогадах якого живе пам’ять про одвічне посередництво, але там немає жодної кривавої революції. В ньому вбачається дух родинності, католицизму, визнання гріхів італійців, ба навіть богобоязливість, яка означає для італійців не страх перед католицьким богом, адже він, урешті-решт, милосердний, та й індульгенції у нього можна виторгувати, але страх перед дивними та мстивими язичницькими богами, і саме цей дух народжує забобонне вірування у знаки лихої долі та зурочення»39. Але апелювання до ідеї родинності, католицько-язичницької спадщини та майже вродженого духу посередництва, тобто до рис, що часто вважаються типово італійськими, вочевидь не вистачить, аби применшити трагічність його загальнолюдського та політичного шляху, який у реальному житті коштував багато крові та лиха і який навряд чи можна перекваліфікувати з драми на фарс.
Також варто згадати одну з найбільш зворушливих біографій Муссоліні, хоча від неї нас відділяють довгі роки. Йдеться про працю Паоло Монеллі, опубліковану в 1950 році, в якій зазначається: «деякі його [диктатора] істеричні та по-дамські примхливі манери» цілком відповідали «характеру італійців, справжнім і невдаваним представником яких, принаймні в цьому аспекті, він був, а італійці привносять любовний елемент навіть у власні політичні судження. Отже, [...] на початку культу диктатора існував феномен закоханості, згадайте перші великі збіговища й натовпи, що збудженим роєм копичилися навколо нього»40. Але чи є сенс, з історичної та соціологічної точок зору, зводити той зв’язок, що існував у певний період між Муссоліні та широкими лавами італійського суспільства, до рівня полум’яної жіночої пристрасті?
Цьому зв’язку між дуче та італійцями дав своє пояснення письменник Коррадо Альваро: «Італійський народ утілив у ньому старовинний ідеал справедливості, яким за довгу свою історію він наділяв дуже різних людей»41. І знову питання: в цих словах насправді криється більш-менш змістовне історичне пояснення чи це просто літературний засіб, хоча й доволі вдалий, адже завдяки своїй розпливчастості він приживався у багатьох політичних контекстах двадцятого століття, де зароджувалися масові рухи та режими авторитарно-популістського типу?
Як було сказано вище, значення та зміст визнаної за Муссоліні «італійськості» вочевидь змінюються залежно від тих рис, які в кожному конкретному випадку вважаються базовими елементами італійського характеру. У зв’язку з цим постає вкрай складна (без перебільшення) проблема інтерпретації, якщо припустити, що стереотипні погляди на індивідуальні чи колективні явища відображають насамперед прагнення спостерігача, а не об’єкта спостерігання: дійсно, за своєю суттю етнічні стереотипи виявляються більш корисними для розуміння «культурних рефлексій» і «ментальних автоматизмів» тих, хто ними користується, ніж для розуміння реальної природи та справжньої індивідуальності тих, кого ці стереотипи описують42. З іншого боку, такі підходи часто демонструють лише поверхневу аналітичну та інтерпретаційну функцію, тобто їхня користь полягає радше у виразності, ніж у поясненні. Також треба зазначити, що колективна ментальність та ідентичність як плід історії, якому за визначенням притаманні динамічність і готовність до трансформацій (навіть повільних), не піддаються однозначній фіксації раз і назавжди.