Муссоліні

З огляду на вищесказане нескладно зрозуміти, яке моральне та метаполітичне значення мала для Гобетті його битва з фашизмом: справжня боротьба у світлі найжорсткішого моралізму та залізної політико-інтелектуальної непримиренності проти історичної традиції Італії. Ліквідувати фашизм, читаємо ми у випуску «Rivoluzione liberale» від 2 вересня 1924 року, означає «ліквідувати дух і форми трансформізму, пристосовництва, олігархічної корумпованості»48. Для перемоги над Муссоліні та фашизмом треба, писав Гобетті 30 вересня того ж року, «боротися з ним, поборюючи водночас італійські традиції трансформізму та політичної корупції»49. Ці слова не надто відрізняються від слів, що за кілька років із тим самим почуттям антиіталійськості та походячи зі схематичного уявлення про дві Італії («сучасної, міської, промислової» та «античної й сільської, що досі цурається західної цивілізації, країни незрілих холопських мас»)50 напише Карло Росселлі: «Боротьба проти фашизму означає [...] боротьбу не лише проти реакції сліпого та дикого класу, а й проти певної ментальності, чуттєвості та італійських традицій, на жаль, неусвідомлено притаманних широким народним рухам!»51

Хоч як парадоксально, але властива такій позиції презирливість до італійців багато в чому збігається зі звинуваченнями, які в приватних розмовах закидав і сам Муссоліні проти недоліків італійського характеру, проти народу, любов і шанування до якого він проголошував офіційно, але яким у глибині душі нехтував – адже розсада антиіталійськості, яку пестила газета «La Voce» Преццоліні, виявилася недаремною – і на якого особ­ливо не зважав. У своєму «Щоденнику» Чіано залишив численні свідоцтва випадів дуче проти італійців: «порода овець», уражена «вічним ментальним ледарством», населення, відзначене «демографічним занепадом [...] схильністю до пияцтва [...] та легковажністю»52. Безумовно, гострота цих випадів пояснюється невдалим ходом воєнних дій, і все ж таки вони свідчать про перебіг думок і культурне підґрунтя дуче, сліди яких ведуть до першого повоєнного періоду, коли тема відродження італійського роду через випробування війною та відновлення нації під керівництвом фашизму, що ледь народжувався, становили осердя муссолінівського націоналізму. Як ми бачимо, зовсім невипадково за роки режиму однією з найбільших турбот диктатора, якій судилося згодом перетворитися на справжню нав’язливу ідею, стала необхідність морального, психологічного, ба навіть расового відродження мешканців півострова шляхом жертовності, дисципліни та війни. І це призводить до парадоксу, адже досліди та тлумачення, зроблені в так званій антиіталійській манері, вимальовують Муссоліні взірцем низькопробної та патологічної італійськості, не враховуючи того факту, що і він, своєю чергою, вважався антиіталійцем, навіть гірше – ворогом типового буття та традиційного укладу італійців.