Байки Харківські

Баба купувала  горщики. Амури  молодих лiт  i тодi  ще нагадували їй про себе.

— Почому цей гарненький?

— Вiзьму хоч три полушкиа,— вiдповiв Гончар.

— А за отого гидкого, онде вiн, звичайно, полушка?

— А за того менше двох копійок не вiзьму...

— Що за диво?

— У нас, бабо,— вiдповiв майстер,— не очима вибирають:  ми вибираємо, чи чисто дзвенить. Баба, хоч i не мала поганого смаку, однак нiчого на те не змогла сказати, а лише сповiстила, що вона те давно знала, але зараз не подумала.

С и л а.

Звичайно, ця премудра баба — прабаба всiм тим штукарям, котрi людину цiнують за одежею, за тiлом, за грiшми, за кутком, за iменем, а не за плодами його життя. Цi правнуки, маючи той-таки смак, достеменне доводять, що вони — плоди тiєї  райської яблунi.  Чисте i (як казали римляни, candidum — бiле) незаздрiсне  серце, милосердне, терпеливе, збадьорене, прозiрливе, повстримне, мирне, з вiрою в Бога i сподiваннями на нього в усьому — ось чистий дзвiн i чесної душi нашої цiна! Згадує й Павло посудину вибрану з посудин чесних i безчесних (2 до Тимофiя, глава 2, вiрш 20 i до римлян, глава 9, вiрш 21)"[45]. "Нутро буйного — як розбита посудина i будь—якого розуму не втримає" (Сирах, 21, вiрш 17).