Ґудзик
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4041-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ґудзик». Краткое содержание книги:
Роман «Ґудзик», що ми пропонуємо до уваги читача, у 2005 році отримав першу премію Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова».
Цей роман має багато нашарувань, сюжетних колізій і героїв. Його часовий простір: від середини 70-х до наших днів, його географія — Київ, українська провінція, Росія, Чорногорія, зрештою — Америка. Але головна ідея така: велике щастя або велика трагедія може початися з найменшої деталі, з ґудзика, який так легко загубити, а потім шукати все життя…
Це роман про любов, вірність, зраду. Про те, що ніколи не варто оглядатися назад, а цінувати те, що існує поруч із тобою — сьогодні і назавжди.
А можливо, цей роман про… дещо з життя янголів, що випадково потрапили на нашу землю?…
Новина приголомшила: Ліка виходить заміж. Ліза була впевнена, що женихів у дочки немає, аж тут раптом така несподіванка! До того ж, як з'ясувалося, вона не знає навіть прізвища майбутнього чоловіка — лише ім'я та місце роботи. Лізі довелося терміново засісти за телефон. Зітхнула з полегшенням лише тоді, коли через знайомих довідалася, що Денис Володимирович Северин — людина забезпечена, порядна, перспективна, до того ж — колега, закінчив той самий інститут, що й вона, а тепер успішно працює в рекламному бізнесі. Отже, не мисливець ані за грошима, ані за авторитетом батька нареченої.
— Ти хоч розумієш, що так не робиться? — запитала Ліза.
— Ти все побачиш сама, — пошепки сказала Ліка, — ти не зможеш не зрозуміти… Я знала, що ВІН має бути саме таким.
— Коли ж ми його побачимо?
— Не знаю. Сама про це думаю. Мені здається, він не схоче одразу йти на оглядини. Він серйозний та дорослий. Я б взагалі просто пішла до нього, та й усе…
— Так ми тобі набридли?
— Ні, але я не хочу ніякого весілля. Мені це байдуже. Я навіть не очікувала, що таке може бути: раз — і все круто змінюється! Мені все одно, де ми житимемо. Я готова їхати за ним, куди завгодно — в будь-яку глушину.
— Я впевнена, що в глушину він тебе не повезе, — посміхнулася Ліза. — Але показати його батькові ти все ж таки мусиш.
— Він татусеві не сподобається…
— Чому ти так вважаєш?
— А він зовсім інший. Він — «барабанщик».
— Тобто? Він що, грає в ансамблі?
— Ні, «барабанщик» — це той, кому все «по барабану». Він сам сказав.
— Навряд чи… Мені казали, що він — ділова людина…
— Ненавиджу це слово! Розумієш, можна працювати й навіть чогось досягти, але при цьому залишитися «барабанщиком». Це — найвищий пілотаж.
— Ні, не розумію. Отже, й ти йому — «по барабану»?
— Можливо, — спокійнісінько згодилася Ліка, — але це тільки — поки що. Я знаю, він кохатиме мене. Довго-довго. Ось побачиш…
— Дай Боже… Побачимо.
Знайомство відбулося ввечері наступного дня. Вранці було подано заяву до загсу, а після занять в інституті Ліка зателефонувала й повідомила, що веде «нареченого» додому…
Чоловік затримувався, як завжди. Ліза телефонувала йому на мобілку й щоразу чула одне й те саме: «Я буду за десять хвилин!»
Зустрічати гостя довелося самій. Він увійшов слідом за Лікою, й Єлизавета кинула на нього суворий погляд. Її хвилювало кілька важливих питань: чи не наркоман, чи не «голубий» (цього добра на телебаченні вистачало), чи не бабій?
Але з першого погляду було зрозуміло: нічого подібного, такий справді міг сподобатися. Гість був високим, підтягнутим, з досить гарним обличчям, світлим волоссям, яке було стягнуте на потилиці в охайний «хвіст», та модною «триденною» неголеністю на вилицях. Джинси, светр… Чомусь він мав вигляд моряка, котрий недавно зійшов на берег. Принаймні погляд у нього був дивакуватий і трохи похмурий, ніби він дивився на світ уперше.
Лізу трохи пересмикнуло від раптової думки, що цей чужинець буде торкатися до її дитини.
— Це — Денис, — сказала Ліка, допомагаючи гостю повісити куртку.
Ліза посміхнулася офіційно та простягнула руку, на її пальці у світлі тьмяної лампочки в передпокої, як спалах фотоапарата, зблиснув діамант. Він ніяково нахилився над простягнутою долонею. Його рухи були невпевненими.
У вітальні Ліза накрила стіл. Щоправда, на прохання Ліки, все було просто: пляшка французького коньяку з батькових запасів, печиво, виноград. Розмова не клеїлася. Раніше Лізу це засмутило б, та не тепер. Вона не хотіла скидатися на квочку-матусю, що розпитує зятя про його прибутки, минуле життя та наявність житла. Ліза увімкнула бра — при такому затишному освітленні вона почувалася впевненіше — і, поки гість розливав напій, посунула до себе велику кришталеву попільницю, закурила й відкинулася на високу спинку крісла.
— Ну ось, — усміхнулася Ліка. — Тепер — стережися! Коли до нас приходять гості й мама ось так сідає — це означає, що «рентген запрацював»… Мама ж у мене — відьма!
— Що ти таке верзеш?! Що ж, давайте вип'ємо за знайомство! — Ліза взяла чарку, яку їй простягнув гість.
Вони сиділи зовсім недовго. Потім Ліка провела гостя до ліфта.
— Ти вважаєш, що це — найбільша дурниця у твоєму житті? — запитала Ліка, коли вони стояли на сходовій клітці.
У відповідь він пригорнув її до себе й поцілував у ніс — як дитину.
— Щось не так? — продовжувала допитуватися вона: — Ти передумав?