Ґудзик

— Дівчино, це ви загубили ключі? — І простягнув їй зв'язку.

— Дякую. Вибачте. — Вона швидким рухом вхопила ключі з моєї долоні, вони миттєво зникли в кишені її куртки. Швидкий погляд суворих зелених очей… Розворот на сто вісімдесят. І знову перед моїми очима застрибали її руді локони. Оце так! Що ж далі?

Я розгублено дивився їй у спину. Біля перехрестя її хода сповільнилася, а ще за пару кроків вона зовсім зупинилася. Відкрила сумочку, струснула її. Поплескала себе по кишенях, витягла ключі…

Дівчина стояла до мене спиною, але я зрозумів, що вона уважно роздивляється зв'язку. Потім вона повернулася і стривожено закрутила головою. Помітила мене, почала невпевнено наближатися.

У її очах відбивалися найрізноманітніші емоції. Коли вона зовсім порівнялася зі мною, її обличчя нарешті набуло правильного виразу: воно було усміхненим.

— Це ви навмисне? — запитала вона і простягнула мені ключі.

— Так, — не відмовився я.

— І що це означає?

Я знизав плечима. «Царівна-жабка» усміхалася, в її очах стрибали сонячні зайчики, хоча на вулиці було похмуро. Але я міг би дати голову на відсіч, що зеленкувата райдужна оболонка її очей світилася, як скельце в лісовому джерелі.

— Я хочу запросити вас на каву.

— Я щойно пообідала, — просто сказала вона. — І каву пила…

— Що ж мені робити? — вдав розпач я.

— Я не знаю. А що ви зазвичай робите у таких випадках?

— Тобто?…

— Ви ж — великий вигадник. Має ж бути ще якийсь варіант…

— Звичайно! — отямивсь я. — Ще є — чай, морозиво, кіно, цирк, боулінг, більярд…

— Я обираю більярд! — вигукнула вона.

— Чудово, — я взяв її за руку, а вільною проголосував таксівці, що якраз проїжджала повз нас.

Ледве ми всілися на заднє сидіння, як дощ забарабанив у лобове скло. Вона засміялася й потисла мені руку:

— Ви мене просто врятували!

Вона була відверта й безпосередня, як веселе цуценя.

Я бачив її наскрізь. Вона була цілісна й справжня, мов… яблуко, що переповнене життєвими соками та круглою дитячою радістю. А ще я подумав, що Ліза назавжди залишиться для мене зітканою з молекул-знаків і ніколи не стане чимось вагомішим, ніж крапля води, відблиск вогню чи запах листя…

Я повіз свою нову знайому до клубу, де крім звичайного ресторану, була зала із більярдними столами. Я спостерігав, як азартно вона грає, як невгамовно стрибає довкола столу, як смішно висолоплює кінчик язика, коли поціляє в кулю. За пару годин я навіть втомився, а вона не вгавала, поки не навчилася заганяти кулю в лузу. Тоді запропонував їй повечеряти. Я знав, що в цьому ресторані готують дивовижний стейк по-ірландському, й замовив дві порції з овочами. Усе було так, ніби ми давно знайомі. Це трохи непокоїло мене, але вона почувалася цілком природно, хоча зовсім не скидалася на легковажну — не кокетувала, поводилася рівно й подружньому. А коли принесли стейк, активно взялася до справи. Мені було приємно дивитися, як вона їсть — із апетитом, із виразом непідробного блаженства на обличчі. Ми пили вино. І я раптом зауважив, що протягом усього часу ми мало розмовляли, подивувався тому, що це зовсім не заважає нам. А ще — ми так і не познайомилися, не назвали своїх імен, ніби це не мало жодного значення! І мені це також страшенно подобалося, здавалося незвичним. Зрештою, яка різниця? Чудовий вечір, м'яке світло, зелений оксамит скатертин, чудова безіменна дівчина навпроти… Необтяжливе спілкування без обговорювання подальших дій. Я дізнався, що вона вчиться «на художника», добре малює, любить шоколад. Вона дедалі більше подобалася мені. Питання про її супутницю я залишив на потім, зараз це було б недоречно.