Золоті Ворота

Багато літ я шукав глузду й критерію буття, діяльності, творчості. Як і всі дорослі люди, блукав у лабіринтах історичних програм, традицій та забобонів, залишених нам предками. Я ненавидів разом з ними, я сумував, бо вони напоїли мене сумом, я захоплювався нескінченними історичними кровопусканнями, бо дорослі одягали ті жахи в барвисте лахміття своїх концепцій та ідей, я поклонявся фальшивим богам, бо то були боги предків, я мурував велетенську темницю псевдожиття, бо батьки переконували мене, що будується прекрасний гармонійний світ, де щасливими будуть усі.

Та гармонія не приходила, щастя було абстрактним поняттям, хмари ненависті й байдужості нависали над світом, і саме життя вже здавалося диявольським спектаклем, створеним для насолоди небесного садиста. Бо справді — де вихід із заклятого космічного кола? І чому воно виникло? Чому не розпадеться? Чому Всесвіт не спалахне вогнем віковічних страждань, мук, від яких мав би розтопитися камінь?

І зненацька мене осяяло: думаючи про долю мислячих істот, ми оцінюємо світову ситуацію лише з позиції дорослої людини. Чи не тут найбільша помилка всіх світоглядних і навіть соціологічних уявлень? Адже ДІТИ — це істоти, котрі ще не стали ДОРОСЛИМИ!

ДІТИ — ЦЕ УНІКАЛЬНЕ, НЕЗАЛЕЖНЕ, НЕПОВТОРНЕ, ЧИСТЕ, РАДІСНЕ ЛЮДСТВО. ДІТИ — ЦЕ ПРИБУЛЬЦІ З БОЖОГО СВІТУ ЛЮБОВІ.

А хто такі ДОРОСЛІ?

Ми — лише ЗІПСОВАНІ ДІТИ.

Не наша вина в тому. Так трапилося, то Господар Мороку напоїв нас чарами і змусив одягнутися в лахміття царів, рабів, вояків, трударів, катів, ув’язнених, вождів та підлеглих. Він примушує нас грати мерзенний спектакль тисячоліть, він силує вірити в необхідність ТАКОЇ ДРАМИ ВІКІВ.

Так твориться наше доросле, серйозне, сповнене пихи і сатанинської гордині, людство.

ГЛЯНЬМО ВІДКРИТО, ПРОСТО, ЩИРО У ВІЧІ ПРАВДІ.

Діти не вбивають, не крадуть, не брешуть, не тримають зла за душею, доки їх не навчать цього дорослі вихователі. Діти не питають одне одного про віру, знання, національні чи расові відмінності, не звертають уваги на колір шкіри чи очей, діти не бояться тварин, і тварини (навіть найлютіші) не бояться дітей і не чіпають їх. Та що про це говорити! Навіть у найжорстокішому серці ката десь жевріє іскра ніжності до дитини, бо пам’ятає його темна душа, що й він був щирим дитям.

I звелів я сам собі: зупинися! Годі йти далі дорослою стежкою — вона веде в морок, у небуття! Гора дорослої підлості закрила від тебе мені очі Матері Світу, але це тому, що ти прийняв ЗІР І ДУМКУ, ЧУТТЯ І ФОРМУ ворожого ілюзорного світу. Вернися до себе, стань знову ДИТЯМ! Тоді ти побачиш себе на березі Правічного Океану Любові поміж Вічних Друзів-Дітей.

І я зупинився.