Останній заколот

З дверей дерев’яної прибудови до сарая висунулося заспане обличчя хлопця з розкуйовдженим волоссям, він, кліпаючи очима, недовірливо витріщився на бензинову хмару.

— А й справді, виходить, завівся, — мовив зачудовано, — чого ж раніше не хотів?

— О-о! — тицьнув Шубравський пальцем у Яновського. — Данилович дав йому лад.

Хлопець наче вистрибнув із дверей. Сонне обличчя його загострилося, навіть, здається, щось хиже з’явилося в ньому.

— Чого ж мене не розбудили? — розсердився. — Машина працює, і з Василькова треба пошту привезти. Сам товариш Тарасенко наказував.

— Еге ж, привіз би, якби не Данилович!

Грицько зупинився перед Яновським, жартівливо штовхнув його в груди.

— Виходить, Данилович? — запитав. — І механік, виходить? Нарешті дочекалися…

— Розбазікався! — сердито перебив його завгар.

Шофер махнув рукою. Дивився тільки на Яновського, і якісь запобігливі нотки з’явилися в його голосі:

— Я зараз до Василькова змотаюся, — пояснив, начебто це ще не було зрозуміло, — а потім ми з тобою її, — кивнув на вантажівку, — передивимось. Тягне, бува, погано, це чого б?

— Карбюратор не відрегульований.

— Вмієш, значить? — зрадів Гриць: — А я його як не кручу — чхає…

Яновський взяв викрутку.

— Ану, прогазуй, — наказав. Підкрутив кілька гвинтиків, махнув рукою, щоб їхав.

— Сьогодні не чхатиме, — пообіцяв.

Грицько сів за кермо автомобіля, дав газ, рушив, проте одразу ж зупинився.

— Тягне! — сказав здивовано. — Це ж треба, зранку стояла, а тепер їхати можна!

— Жени, — махнув рукою завгар, — пошта зачекалася.

Олег Данилович з Шубравським працювали мало не до вечора. Обдивилися три легкових “драймлери” й визначили, що дві машини можна сяк-так відремонтувати. Схаменулися, коли сонце сховалося за будинками й тіні видовжилися мало не втричі. Яновський дістав кишенькового годинника, захвилювався — за роботою не помічав часу, а Наталя чекає на нього вже півгодини. Переодягнувся і спробував відмити руки, але мило бути нікудишнє, й фактично розвіз бруд.

Шубравський дивився на нього з неприхованою іронією, нарешті порадив:

— А ти пісочком, — вказав на купу під сараєм.

Правда, й пісок не зовсім допоміг, і Олег Данилович, засунувши руки в кишені, просто через пасаж попрямував до Хрещатика. Здалеку побачив знайому постать у зеленій сукні на розі Миколаївської, перетнув Хрещатик швидко, мало не біг — Наталя кинулася йому назустріч. Дивилася тривожно й очікувально.

— Ну як? — тільки й запитала.

— По-моєму, все гаразд. Краще, ніж я гадав. — Олег Данилович потягнувся до Наталиної руки, щоб поцілувати за звичкою, та одразу згадав свої чорні від мастила нігті й тільки потиснув заспокійливо її лікоть.

Наталя сама взяла Олега Даниловича під руку, йшла, зазираючи йому збоку у вічі — хотіла, щоб він розповів Усе, про весь день з початку й до кінця, розклавши його На хвилини, вона б тоді пережила його знову разом із ним, Це було їй просто необхідно — бути завжди разом, а він Рантом розгубив усі слова, тільки дивився в її зелені очікувальні очі й думав: яка вона гарна — вродлива й розумна, а головне — вся його, це ж треба — така жінка й належить тільки йому, певно, подібне щастя випадає дуже рідко, он скільки дівчат і жінок на Хрещатику та Миколаївській, у модних сукнях і вродливих, та нема кращої за Наталю.