Останній заколот
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Ненависть #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “Радянський письменник”
- ISBN: 5-333-00260-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Останній заколот». Краткое содержание книги:
Зозуля знову почала кувати, але Тарган уже не слухав її — почув далекий гудок паровоза, підвівся і вистрілив з нагана в повітря: тепер усі насторожі, й кожен знає, що саме має робити, два дні обговорювали різні варіанти, передбачивши, здається, все можливе й навіть неможливе.
Паровоз, пахкаючи чорним димом, з’явився з-за повороту. Тарган трохи висунувся з укриття, про всяк випадок виставивши вперед правицю з наганом. Старий паровоз, слабосильний “Ов”, “овечка”, як його називають, а за ним поштовий, сім пасажирських і два товарних вагони.
Машиніст уже помітив довгий сосновий стовбур впоперек колії, почав гальмувати, — сучий син, добре знає свою справу, зупинив паровоз за кілька метрів від перешкоди, а міг би й врізатися, пошкодити свою “овечку”. Найкраще, якби паровоз взагалі зійшов з рейок, проте, не судилося, зрештою, не страшно, он хлопці вже валять на колію за останнім вагоном ще одну сосну, аби машиніст не міг дати задній хід і втекти.
Тарган знову підвівся на ліктях і ще раз стрелив з нагана. Одразу ж ударив “максим”.
Тарган кинувся до поштового вагона, куточками очей спостерігаючи, як з укриття підвелися Грунтенко з Длугопольським і як рвонули до залізничного насипу інші хлопці. А кулемет усе строчив, і отаманові здавалося, що чує, як кулі б’ють по дерев’яних стінах вагонів.
Нарешті “максим” замовк, двоє хлопців уже підскочили до паровоза, наставили гвинтівки, примушуючи машиніста з кочегаром зійти на насип, інші розсипалися вздовж поїзда, але більшість скупчилася біля поштового вагона.
Тарган, обачливо притулившись до коліс неподалік, загорлав:
— Відчиняйте, сучі сини, бо всіх перестріляємо!
Мабуть, охоронці чи то злякалися, чи просто збагнули, Що опір безглуздий, — двері прочинилися, однак ніхто не вистрибнув з піднятими руками, натомість з вагона вилетіло щось схоже на каменюки, Тарган одразу збагнув, що саме, й кинувся на землю, затуливши голову руками.
Гранати вибухнули неподалік, осколки просвистіли над головою в отамана, не зачепивши, він знову почав підводитися, проте з вагона різонуло кулеметною чергою — Тарган побачив, як двоє хлопців заточилися, зрізані нею, але сам він, слава богу, перебував у мертвій зоні — кулі цвіркали по землі поруч, за два кроки, проте отаман почувався у відносній безпеці.
Тарган підвівся, притулившись спиною до колеса, й загорлав:
— Гранатами! Гранатами їх, давай, хлопці!
Але ніхто не відгукнувся на ного заклик — лежали, ховаючись від кинджальних кулеметних черг, а хвилини спливали, й Тарган вирішив сам атакувати кулеметників. Пірнув під поїзд, поліз навкарачки під двері поштового, звідки строчив кулемет, дістав “лимонку” й зачаївся. Вичекавши момент, коли “максим” застрочив уздовж поїзда праворуч, висмикнув кільце, вистрибнув з-під вагона, на якусь мить побачив кулеметника у кашкеті з зіркою, встиг перехопити навіть його погляд — жбурнув гранату у розчинені двері й впав знову під вагон, покотившись по шпалах до протилежного боку насипу.
Вибуху Тарган не почув, але кулемет замовк. І відразу підвелися хлопці, зчинили стрілянину, рвонулися до поштового. Отаман вичекав з хвилину і, упевнившись, що червоноармійці припинили опір, викотився з-під вагона.
Хлопці лізли у поштовий, весело перегукуючись, матюкаючись та сміючись. Хтось подав отаманові руку, й Тарган, ледь спершись чоботом на один щабель приставленої драбини, піднявся у вагон. Роззирнувся, побачив два тіла біля дверей — червоноармійця і залізничника — й мовив злостиво:
— Так буде з кожним, хто чинить опір славному загонові отамана Мельника!
Хлопці загомоніли весело, й хтось підштовхнув до отамана вцілілого червоноармійця. Тарган одразу впізнав його очі — хвилину тому схрестився поглядом, кидаючи у вагон “лимонку”.
— Догрався? — запитав жорстко.
Червоноармієць не відповів, дивився спідлоба, притискаючи долоню до правого плеча — крізь пальці проступала кров.
— Повинися, — запропонував хтось із хлопців, — отаман у нас добрий, може, й помилує.
Але червоноармієць зиркав люто, ненависть світилася в його примружених очах.
— До стінки! — наказав отаман.
Хтось підштовхнув полоненого прикладом гвинтівки у спину, однак той відступив на крок і попросив:
— Дайте кашкета.
— Навіщо тобі? — зареготали хлопці. — Однаково зараз тобі гаплик.
— Він під зіркою хоче смерть прийняти! — здогадався один з мельниківців. — Та не допоможе тобі червона зірка!
Червоноармієць відступив ще на крок, нахилився над шинеллю, на якій лежав кашкет. Раптом упав, наче знепритомнів. Хлопці розступилися, червоноармієць рвучко витягнув руку з-під шинелі, миттєво випростався — Тарган побачив чорне дуло нагана, спробував ухилитися від кулі, та не зміг — червоноармієць з першого пострілу пробив йому серце.