Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Так вони й жили: жінка робила всю чорну й нечорну роботу, він виготовляв меблю й усілякі столярські штучки (вікна, наприклад, чи двері), а дочка водила кавалерів, потім гірко ридаючи, і так би тяглося хтозна-скільки, коли б інвалід Георгій Ковальчук не втрутився в їхнє життя, бо закохався в Марину.

Сидів на лавочці й майстерно пускав димові кільця, коли Марина вийшла після чергової невдачі з кавалером. Вже все своє виплакала, через що її млосні очі були трохи підпухлі, а проте личко із ластовинням коло носа й на носі ніби й невмите. Марина вийшла в двір просто так, бо вже не могла більше сидіти в хаті, а я в цей час гуляв на дворі з м’ячем, підбиваючи його ногою, чи ведучи рукою, чи б’ючи об стінку; саме випав той момент, коли Карасики десь повіялися, можливо, ходили з тічкою хлопців за божевільною Зіною, яка тепер у дворі з’являлася рідко — виходила з дому вранці, а приходила ввечері. Не було й моєї подружки Галинки, десь пішла, можливо, до Івана Касперовича на роботу, не було й дівчат міліціонера Гомзина, з якими я часом грав у волейбола; отож і мусив бавитися сам. Марина ж вийшла із хати й позіхнула, зовсім не прикриваюча рота. Потім пішла двором, недбало озираючись, а Георгій Ковальчук, наш інвалід, раптом розцвів до неї усмішкою, як вазон квіткою, і між ними зав’язалася балачка. Ковальчук сповістив Марині, яка нехотя біля нього спинилася, що він майстер спорту з шашок і має перший розряд із шахів, що його задачки друкують газети і коли Марина хоче, то він їй ці газети покаже.

— Це мені неінтересно, — недбало сказала Марина.