Привид мертвого дому. Роман-квінтет

І дівчинка сиділа, як мишка, й дивилася величезними очима на Сухаря, який, кажучи все те, стесував стружки, тонкі, як папір, і ті стружки вилися, скручуючись, і падали на підлогу, де їх виростала купка, схожа на піну.

Все-таки Стася, очевидно, не в усьому слухалася євангеліста Сухаря, бо таки скаржилася матері на брата, і ввечері відбувалась екзекуція. Ми чули з матір’ю внизу хрипкі вигуки старої Ващучки та гупання ударів; Віктор при цьому вряди-годи ревів прохриплим, зламаним голосом; мати моя при цьому сиділа з незворушним лицем, але до звуків унизу сторожко прислуховувалася.

— Бити дітей, може, й непедагогічно, — казала вона, — але часом без того не обійтися. — І додавала жорстко. — Дивися мені, щоб слухняний був!

Я ж сприймав ті верески й виття знизу із завмиранням серця — все в душі нівечилося й тремтіло.

Одного дня після такої екзекуції, уже після школи, я підкрався був до вікна Ващуків і зазирнув. Побачив дивну річ: у кімнаті стояв прив’язаний на ланцюгу і з ошийником Віктор. Він побачив мене й кинувся в мій бік, як пес, гримлячи ланцюгом, — я відсахнувся. Стасі в кімнаті не було, очевидно, сиділа за уроками в сусідній. Вражений до глибини душі, я тихо відійшов і вже в те вікно не зазирав. Знову та історія повторилася невдовзі, потім ще і ще, аж доки не з’явилась у їхньому помешканні божевільна їхня сестра Зіна. Привела її стара Ващучка за руку. Вдягнена в якусь хламиду, волосся в неї було майже острижене, тільки трохи підросле, а очі — пласкі, випиті, обличчя втомлене і, хоч зовсім молоде, опущене й постаріле. Зіна йшла і блаженно всміхалася; для мене було дивним, що досі я її ніколи не бачив. Але пояснити це неважко: Ващуки поселилися в нашому домі недавно, після того, як тут, куди перебрались, у цьому мешканні, загинула, отруївшись чадом, ціла родина: чоловік, жінка й троє дітей. То були перші смерті в нашому домі за моєї пам’яті, тоді у двір наш набилося жахливо багато людей, виносили труну за труною, посипали землю квітами, а духовий оркестр вив так пронизливо, що я забивав собі пальцями вуха. Люди витовкли в нашому дворі всю траву, і потім у ньому цілий день чувся запах смерті — цим запахом було пронизано все, навіть нашу квартиру він заповнював, і я цілий день ходив як прибитий… Отже, з’явилася в домі божевільна Зіна і після того (пояснити чому саме я й досі не вмію) Віктор Ващук перестав мордувати свою молодшу сестру; зрештою, ми ніби й забули за них, бо тепер із Ващуків найпомітніша стала вона, Зіна. Нікого не чіпала й ні до кого не заговорювала, а тільки блукала всюди в солом’яному капелюшку із великою штучною яскраво-червоною квіткою; спершу блукала двором, щось невиразно наспівуючи і вряди-годи схиляючись та рвучи травини й бур’ян, — складала їх у букети; потім почала виходити на гору, сідала на каменюку чи прискалок і плела там із квітів вінки. Одного з них насаджувала на капелюха й блукала так по горі, наспівуючи. Згодом покинула двір і гору й почала шаландати вулицями: ішла зосереджено й серйозно у своєму капелюшку зі штучною квіткою і з вінком; часом за нею ув’язувався гурт хлопчаків, які задирали її й підсміювалися, а вона милосердно всміхалася і йшла, тягнучи за собою хлопчаків, як зграю мух. Незвично було, що куди б я пішов і на яких вулицях бував, скрізь я здибувавсь із Зіною; згодом зграя хлопчаків, що часом її супроводжували, стала ходити за нею невідступно. Секрет цього всього розкрив один із Карасиків, він відкликав мене в глибину двору і сповістив, що Зіна «всім дає», що вона водить щоразу нову партію хлопчаків на гору, де росте столітній дуб, там під дубом лягає, заголює ноги, і хлопчаки по черзі на ній гопцюють. Карасик теж там побував із братами, вони вже того діла спробували, отож, коли і я хочу того спробувати, вони організують. Власне, й організовувати нічого не треба, а тільки прийти під дуба, а вона приводить хлопчаків туди щодня, притому приблизно в один і той же час. За раз на ній їздять не менше десятка хлопчаків, але вона тиха й лежить, не рухаючись, тільки сміється. Мене це знову-таки жахнуло, йти з Карасиками туди я рішуче відмовився, на що Карасик презирливо всміхнувся й сказав: