Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Марина подивилася на мене, ніби вперше побачила в нашому дворі, й невідь-чого хихикнула.

— Вопще я малюю сусідів за дєньги, — сказав Ковальчук. — Але вас, таку красіву, нарисую безплатно. Як на картинці будете…

— Да,? — сказала Марина і звела ліву брову.

— Милості просим до нас і почнем сіянс, — сказав Ковальчук. — Прямо, коли хочете, січас.

Марина помнулася, глянула в бік сарайчика, де стругав дошки батько, — той стояв до них спиною.

— Разві шо на мінутку! — сказала вона, і це стало їй приводом уперше переступити порога інваліда Георгія Ковальчука.

Здається, саме в цей вечір, або десь близько до нього, знову приволікся до Ольки, яка прийшла така п’яна, що під сходи почала лізти навкарачки ще від початку, не менш набуханий Ведмідь-Микола. Він героїчно поперся під сходи, але вони йому спротивилися, напружилися й хитнулися під Миколиними ногами, Микола не втримався і був би покотився вниз, але встиг схопитися за розхитане перило, чи поренче, як казала моя мати. Поренче затріщало й опинилося в Миколиних руках, ніби палиця; він подивився на нього тупо й раптом почав лупити сходи, приказуючи:

— А на, зараза, а на! Ви зо мной шуток не стройтє!

Сходи, ясна річ, злякалися, і Микола, відкинувши перило, героїчно пішов далі, але сходи мали хитру й підступну вдачу, бо як тільки перестав триматися за них руками й випростався, вони пустили із себе слиз, об який Микола і посковзнувся, а може, той слиз був од густих плювків Ольки, яка перед цим дерлася по тих-таки сходах на чотирьох. Отож Ведмідь-Микола посковзнувся і, як колода, покотився, жахливо гримлячи, донизу, а сходи при цьому безгучно реготали й тішилися, що таки дістали того Ведмедюка. Микола внизу рикнув зовсім-таки як ведмідь, невідь для чого потрусив, звівши, кулаками і двинув знову на сходи, але цього разу використавши досвід своєї любаски, тобто твердо пішов на чотирьох, і сходи нічого вже не могли йому зробити. Отож на веранду вибрався (правда, пика в нього була подерта, волосся ще більше розпатлалося) нечупарний і неголений, він крутив очима, сорочка розпанахалася, виставивши брудну майку й лахматі груди. Отакий герой і постукався у двері до Івана Касперовича. Той і цього разу двері відчинив; до речі, я завжди дивувався, навіщо він це робить, адже простіше двері було просто не відчиняти; вікна нашого поверху зависоко, тож Ведмідь-Микола ніввіки до нього не дістався б. Але Іван Касперович був, здається, із тих людей, які обов’язково відчиняють, коли до них стукають. Отож він і виріс у розчинених дверях, а що така картина для Ведмедя-Миколи була звична, то він звично простяг лахмате ручисько, щоб перепону зі своєї дороги відставити, адже вона завжди без проблем прибиралась. Але, очевидно, сьогодні для них обох був не зовсім звичайний день, а може, відчинивши двері, Іван Касперович побачив за спиною у Миколи шмат осіннього неба, по якому мчав табун чорно-білих коней, а може, він відчув на обличчі подих осені, а коні шалено мчали й тупотіли. І Іван Касперович раптом розмахнувся і вдарив здорованя, того Миколу-Ведмедя. І це було для того так несподівано, що здоровань похитнувся і вирячив очі на малу принду, яка вдруге тузонула його кулачком. Так, Іван Касперович ударив Ведмедя-Миколу вдруге, і то так дошкульно, що той заточився й захитався. Відтак із грудей Ведмедюка вирвався цілком ведмежий рев, а може, так кричать і горили, бо це ще питання: чи на ведмедя він більше схожий, чи на горилу, він розмахнувся кулаком-довбнею і спершу вгатив ним не в Івана Касперовича, а об двері, однак другий удар Івана Касперовича таки дістав, і той упав бездиханно на підлогу, розкинувши руки, а Ведмідь-Микола переступив через нього і загорлав у відхлань одчиненої квартири — до речі, все це відбулося без жодного слова: