Місто біля моря
- Автор: Беляев Владимир Павлович
- Серия: Стара фортеця #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Сенченко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Місто біля моря». Краткое содержание книги:
Секретар усміхнувся, і я, підбадьорений його усмішкою, говорив далі:
— … Тепер така історія виходить. Закриють фабзавуч.
Ну, добре, у кого батько чи мати в місті живе, вони йому, факт, допоможуть, поки він улаштується. Ну, а що робити тим хлопцям, хто з дитячих будинків до нас прийшов? — от питання. Адже їх батьків повбивали петлюрівці, і в них у місті нікого нема, і найголовніше — жити їм буде ніде. Так вони спали в фабзавучному гуртожитку, а тепер, як закриють школу, Печериця хоче в цьому будинку оселити учнів музичного технікуму. Вони йому дорожчі за все, вони в його хорі співають. А куди ж фабзайці подінуться? Але ж наше навчання державі нічого не коштувало: на цілковитій самоокупності школа була. Зробимо самі соломорізки — продамо селянам і на це живемо. І нам добре, і селяни машини мають. Змичка виходить між містом і селом. Ми думали — закінчимо школу, станемо робітниками, пошлють нас на заводи, в Донбас, а замість нас інших хлопців наберуть. І раптом таке виходить. А все через Печерицю…
Секретар знов усміхнувся й сказав:
— Ти чекай, не журись дуже. Становище не таке вже безнадійне, як тобі здається.
— Та ні, справді, ви подумайте тільки, — підбадьорений його словами і запалившись ще дужче, сказав я, — у нас на міській біржі праці своїх безробітних чимало, а ще нас їм підкинуть. Учились, учились — і на біржу… Навіть, припустімо, біржа розішле нас по кустарях учнями. Що ми будемо робити, ви подумайте, — каструлі лудити чи ночви хазяйкам запаювати? Та хіба про це ми мріяли, коли йшли у фабзавуч! І хіба ми винуваті, що великих заводів в окрузі поки що нема?
Секретар перебив мене, повертаючись до того, що я розповів раніш:
— Він справді так сказав: «Ніхто не дасть закоптити блакитне небо Поділля димом заводів» чи може ти це видумав для красного слівця?
— Ви що, думаєте, обманюю? — образився я. — Так і сказав.
— Цікаво. Дуже цікаво. Я не знав, що він так одверто діяв. Бач, який пейзажист об’явився! На щастя наше, народ України не спитає його, де треба заводи будувати. Там, де треба, там і збудуємо. Де-не-де небо підкоптимо, і повітря від цього в цілому світі свіжіше стане.
— Нам і Полевой весь час говорив, що без індустріалізації нашій країні жити не можна. Заклюють нас тоді іноземні капіталісти, — згодився я з словами секретаря.
— Правда? Це добре! Вас можна вітати з розумним директором. Справжній керівник навіть найменшої справи повинен завжди відчувати революційну перспективу. Скажи, скільки вас, молодців отаких, у фабзавучі?
— П’ятдесят два… І всі ми вже до профспілки металістів належимо.
— Комсомольців багато?
— Більше половини.
— А коли, за планом, у вас має бути випуск?
— У травні. Скоро. В тім-то й річ!
— Чи всі ваші хлопці захочуть поїхати в інші міста?
— Ще як захочуть! Пішки підуть! А для чого ж ми вчилися? Коли поступали в школу, то нам так і обіцяли, що будемо працювати на великих заводах…
— Ти сьогодні приїхав? — несподівано спитав мене секретар, знову записуючи собі щось у блокнот.
— Учора ввечері. Я б іще вчора сюди зайшов, та поїзд спізнився.
— А де ж ти зупинився?
— На вокзалі. Виспався трохи на лавці…
— На вокзалі?.. А чому ж у готель не пішов? Або в Будинок селянина? Знаєш, на майдані Рози Люксембург, великий такий будинок?
— Та я… На вокзалі… теж нічого…
— Ти чогось мнешся. Такий балакучий був, а зараз стоп машина. Признайся: грошей, мабуть, мало?
— Були гроші, та…
І я потихеньку-помаленьку розповів секретареві про своє горе.
Співчутливо похитуючи головою, секретар слухав, а потім, засміявшись, сказав:
— Підвели, брат, тебе «Акули Нью-Йорка!» Мабуть, голодний зараз?
— Ні… Ні, дякую, я вже снідав… Флячки їв на базарі.
— Тоді ось що, хлопче, — сказав секретар Центрального Комітету, підводячись, — поза всяким сумнівом, ця ухвала буде скасована. Я сьогодні узнаю все і думаю, що ваші мрії здійсняться. Ні один із вас не пропаде — це безумовно. Такі молоді, грамотні робітники нам дуже скоро потрібні будуть всюди. І в Донбасі, і в Катеринославі. Ще минулого року на московському активі так прямо і говорилось, що нам потрібно мільйонів 15–20 індустріальних пролетарів, електрифікація основних районів нашої країни, кооперативне сільське господарство і високо розвинута металева промисловість. І тоді нам не страшні ніякі небезпеки.