Місто біля моря
- Автор: Беляев Владимир Павлович
- Серия: Стара фортеця #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Сенченко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Місто біля моря». Краткое содержание книги:
— Ну чудово! Є, виходить, правда на світі! Бачите, яку мав рацію Полевой? Розумієте тепер, який розумний Нестор Варнайович? — переможно говорить Микита і, звертаючись до тих, що йдуть позаду, гукає: — Поїдемо скоро в Донбас, хлопці! А що я казав? Давайте лишень пісню з цього приводу, нашу, фабзавучну!
Всі разом ми співаємо шкільну пісеньку, складену для нашого фабзавучу молодим поетом-робітфаківцем Теренем Масенком:
— Ми б тебе покачали, Василю, та грязько ще, — на хвилинку перериваючи пісню, жартує Коломієць. — Упустить який-небудь вдячний — полетиш униз, вимажешся.
Вдоволений і гордий, я підспівую хлопцям:
— А Печериця ще не повернувся? — питаю я Микиту.
— Шукай вітра в полі! — похмуро кидає Коломієць.
— Його що, хіба вже зняли? По телеграфу, мабуть?
— Він сам знявся.
— Я, коли їхав з ним…
— Куди ти з ним їхав, цікаво? — пильно дивлячись мені в очі, питає Коломієць.
— «Куди, куди»! До Жмеринки їхали разом, а потім…
— Що, що? — насторожуючись, вигукує Микита. — Ти їхав з Печерицею до Жмеринки?!
І не встигаю я розповісти історію зустрічі з Печерицею в поїзді, як Микита раптом зупиняється і кричить мені просто в обличчя:
— Дивак! Та зрозумій ти: це все надзвичайно важливо! Чого ж ти раніш не розповів? Ану, давай зі мною!.. Фурман, веди за мене колону!
Ми вискакуємо з рядів.
Осередок у світлі факелів іде далі, на Радянський майдан, до трибун, несучи великий портрет Кабакчієва, а ми з Микитою щодуху мчимо на Семінарську, до великого двоповерхового будинку.
Дзвінок із Москви
Ще й раніше я знав одну рису Коломійця: він любив бути таємничим.
Спитаєш його про що-небудь цікаве. Здається, найпростіше: відповідай, не вереди загадками душу людині. Так ні! Микита буде тебе мучити, водити кругом та навколо і, наче навмисно, коли ти згоряєш від нетерпіння, почне розповідати зовсім про інше, чого ти й не ждеш.
Приблизно так трапилось і тепер.
Тягнучи мене з колони демонстрантів до будинку окружного відділу Державного Політичного Управління, Коломієць усю дорогу мовчав. На всі мої запитання він відповідав одною фразою: «Потерпи трошки!»
Затискаючи в руках синенькі аркушики перепусток, ми збігаємо нагору. Видно з усього, що Коломієць бував тут раніше: він іде по сходах сміливо й рішуче. Я йду вслід за ним. Ось і площадка верхнього поверху.
Микита упевнено входить у напівтемний коридор і зупиняється біля дубових дверей. Він гучно стукає в двері.
— Ввійдіть! — доноситься із-за дверей.
Щільні, важкі штори на вікнах. Дві засклені шафи. Третя — велика вогнетривка шафа притаїлась у кутку. Напівзакрита занавісочкою карта з прапорцями прибита у простінку. Під цією картою, що, як видно, зображує лінію кордону, в тіні настільної лампи сидить уповноважений прикордонного, загону Вукович — той самий високий блондин-прикордонник, який довго ходив біля штабу ЧОПу разом з Полевим після тривожної ночі, коли Бобир прогавив бандита, що пробрався на дах.
— Оцей хлопець щойно повернувся з Харкова. Каже, що бачив Печерицю в Жмеринці, — відразу розповідає Микита уповноваженому.
— Біля Жмеринки, — поправляю я.
— Цікаво! — говорить Вукович і запрошує: — Сідайте, будь ласка, товариші. Я вас слухаю.
… Я майже все уже розповів.
— То як же все-таки називалась станція, де ви востаннє бачили Печерицю? — питає Вукович.
— Я спав, коли він зліз.
— Це я розумію, але коли востаннє ви бачили Печерицю? — питає Вукович.
— Після Дунаївців… Ні, ні… Там була перша перевірка квитків.
— А де була друга? Ну, коли цей, у ватянці, читав літер?
— Не знаю… Поїзд ішов, і мене розбудили.
— Хвилиночку! — І Вукович заглядає в блокнот. — Ви сказали, що Печериця питав, чи була вже ревізія?
— Питав.
— Де це було — у полі чи на станції?
— Поїзд зупинився… По-моєму, на станції.
— Ну от, яка це була станція? Що було написано на стіні вокзалу?
— Їй-бо, не пам’ятаю… Коли б я знав… Я ж уперше їхав по залізниці…
— Може, Деражня?
— Ні… Здається, ні…
— Чорний Острів?
— Ні… Ні…
— Котюжани?
— Ні.
— На пероні видно було?