Сьомий хрест
- Автор: Зегерс Анна
- Серия: Вершини світового письменства #3
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сьомий хрест». Краткое содержание книги:
Невістка відповіла трохи спокійніше. В її голосі бриніли тільки нотки суму: хоч як вона старалася, її життя дало їй повагу людей, та не дало щастя.
— Так, але потім почалось оце. — Вона показала на дім, звідки долинав різкий нахабний пересвист, а потім — на ворота, за якими не вгавав гамір. — Це мені стало поперек дороги, мамо. А діти, яких я, обливаючися потом, довела була до пуття, знову стали такими ж брутальними й зухвалими, як і раніше, а Альбрехт знову перетворився в таку ж огидну тварюку, як колись. Ах!
Вона пхнула ногою поліно, що стирчало із штабеля.
Прислухалася. Потім затулила вуха руками й засмучено промовила:
_ — І треба ж було йому сховатись саме в Бухенау. Тільки цього мені ще бракувало. Бандит! Як скажений собака, вривається в тихе село. Чого б йому не сховатись у болоті? Навіщо було нас усіх втягати в цю історію? Хіба мало луків біля води, де можна пересидіти?
— Берися за кошика, — сказала стара. — Білизна зовсім мокра. Хіба не краще було зняти її після обіду?
— Кожен робить так, як його рідна мати вчила. Я прасую мокру білизну.
Цієї миті з вулиці почулося таке ревіння, на яке людські голоси і не здатні. Але й не звіряче. Немовби раптом з’явилися на світ якісь істоти, що про їх існування ніхто й не знав. Коли Георг почув це, очі йому загорілися, зуби вискалились. Але водночас в його душі забринів тихо, чисто й ясно вічно живий і нездоланний голос, і він почутив, що ладен зараз же умерти так, як він, правда, не завжди жив, але як завше хотів жити: мужньо й спокійно.
Жінки поставили кошики. І темна сітка зморщок, рідких і великих у молодої, тонких і густих у старої, вкрила їх зблідлі, наче освітлені зсередини, обличчя. З будинку через двір на вулицю промчали хлопчаки.
Знову загрюкали в ворота. Стара отямилася, схопилась за важкий засув і, може, востаннє в житті, все-таки відсунула його сама. Юрба підлітків, старих жінок, селян та штурмовиків удерлася на подвір’я з криками:
— Мамо, мамо! Пані Альвін! Мамо! Анно! Пані Альвін, ми його спіймали! Диви, диви, тут поруч, у Вурмсів, сидів у собачій будці. А Макс з Карлом були на полі. Він був в окулярах, той чолов’яга. Тепер вони йому і не потрібні!
Його відвезуть на машині Альгайєра. Та ось тут, поруч, у Вурмсів. Яка шкода, що не у нас! Глянь-но, мамо, глянь!
Молода жінка теж трохи вгамувалась і підійшла до воріт; на її обличчі був такий вираз, ніби їй кортить глянути саме на те, на що заказано дивитися. Вона випросталася, стала навшпиньки і тільки один раз глянула поверх людей, що товпилися на вулиці біля машини Альгайєра.
Потім відвернулася, перехрестилась і побігла до хати.
Стара пішла за нею, голова її трусилася, наче вона раптом постаріла на багато років. Кошик з білизною лишився серед двору. Там тепер було тихо й порожньо. «В окулярах, — подумав Георг. — Отже, Пельцер. Як він потрапив сюди?»
Годиною пізніше Фріц побачив за огорожею запаковану деталь машини. Його мати, бабуся й кілька сусідів стовпилися навколо і з подивом розглядали її. З фірмового ярлика вони дізналися, що ця деталь з Оппенгайма і призначена для училища Дарре. Одному з Альвінів довелося знову запустити мотор. Машиною він дістався до училища за кілька хвилин. Там його почали розпитувати: що розказував брат перед тим, як знову пішов у поле, як він доставив втікача до табору.
— Його там били? — спитав Фріц з палахливими очима, переступаючи з ноги на ногу.
— Били? — сказав Альвін. — Бодай тебе так били.
Я просто здивований, як пристойно його прийняли.
Пельцеру навіть допомогли злізти з машини. Його тіло — він чекав, що його битимуть, — зразу обважніло, коли його взяли під пахви і обережно завели в приміщення. Без окулярів він нб міг дізнатися з виразу облич, що означає ця обережність. Усе було наче в імлі. Його пойняла безмежна втома — для нього все було втрачена.
Його завели не в комендантський барак, а в кімнату до Оверкампа.
— Сідайте, Пельцере, — зовсім миролюбно сказав комісар Фішер. — Очі й голос у нього були такі, які й годиться мати людям, чия професія полягає у тому, щоб витягати з людей каяття, таємниці, визнання провини.