Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя
- Автор: Денель Яцек
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-966-97403-6-6
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя». Краткое содержание книги:
Батько, син і онук: три монологи, в яких оповідається одна й та ж історія.
І один шедевр: намальований на стінах пристановища самітника, «Дому Глухого» під Мадридом, монументальний цикл «Чорних картин», який є ключем до того, що відбулося між Франсиско, Хав’єром та Маріано — і що дотепер відбувається в багатьох патріархальних родинах.
Але все це відбувалося немовби за дверима, в іншій кімнаті, де існувала вся решта світу. Я ковзав поверхнею життя, поверхнею війни, як замерзлим ставом, проживаючи чергові дні швидко і без зайвих зусиль. Бути мною було справою достатньо стражденною, щоб іще займатися чимось іншим.
Коли мені було трохи краще, я дивився. Щось собі записував, іноді видирав сторінки з ескізника, іноді їх залишав: слова змішувалися там із образами, з нервовими рисунками найпростіших предметів; навіть сільничка, якщо її нарисувати відповідним чином, здається наляканою світом.
Пензлів я не торкався, відчував до них огиду. Фарб також. Вони викликали в мені огиду, як застигла кров, як розкидані кістки, відрізані пальці.
Зате старий віслюк квітнув. І безперестанку малював.
Художник існує не для того, щоб оббирати короля, розділяти майно, здійснювати владу, керувати армією — його влада є непомітною і обмежується кількома ліктями побіленого полотна, на якому він малює могутніших за себе: відьом і генералів, бісів і магнатів, у чиїх руках сам є повільною іграшкою. Одні можуть його запроторити до в’язниці, зачинити в колючому нутрі Залізної Діви, засудити й спалити, інші — задушити спокусами, накликати найпаскудніші хвороби, відібрати бажання жити, висмоктати чоловічу силу, задушити дитя в лоні дружини, відвернути добру карту.
Смійтеся з підвалів інквізиції, з крикливих генералів, з розповідей старих бабів про відьом — але не дивуйтеся, коли цей сміх заведе вас на непевні ділянки. Вже краще ставити князям свічку і відьмам недогарок, а час від часу для заспокоєння сумління замастити владу й чари в хитрий спосіб: так, щоб Зло не довідалося, в чому справа.
Він малював старого короля-рогоносця, його розпусну, кирпату дружину і Ґодоя, вгодованого Ковбасника, що розклався на камінні? Малював. А нового короля Фердинанда, який розігнав усю цю компанію і сів на троні, малював? Хіба один раз? Він поїхав до Сараґоси, віддав полотна на корпію, написав портрет героїчного захисника Палафокса? Поїхав, віддав, написав. Але орден від французького короля прийняв. Після чого третього травня побрів на пагорб, щоб зробити ескізи з іще теплих трупів розстріляних, бо це йому може знадобитись. І знадобилося. Коли згодом йому замовили чотири картини про повстання, рисунки виявилися доречними. Веллінґтона він також намалював, як і Палафокса, на коні, зрештою, на ще мокрому Бонапарті — і тільки це поєднувало портрети старої королеви, англійського генерала та герцога сараґоського — і щоразу фатальний кінь. Золоті позументи, обличчя, груди під мусліном, шия обскубаної цесарки… все це він малював безпомильно. Але всіх коней він малював, як гігантських псів.
Інший портрет короля Пляшки замовив якийсь депутат із Перу, який став мадридським радником; батько трохи крутив носом, але коли довідався, що Бонапарт від’їздить з усім двором до Андалусії і не з’явиться в його майстерні особисто, то наказав принести йому ґравюру з портретом і на раз-два відтворив її в медальйоні, а під медальйоном і над медальйоном — що кому до вподоби: ангели, Слава, що дме у сурму, Перемога із золотим вінцем, дівчина в короні як алегорія Мадрида з гербом на блискучому щиті — одне слово, увесь цей лиск і позлітку, що так подобається всім малим людцям, які присмокталися до владної цицьки.
Однак не встиг Веллінґтон зайняти Мадрид, старий борсук затер Бонапарта і написав на медальйоні Constitución. Він поквапився, бо Бонапарт невдовзі повернувся і треба було його знову малювати — його щастя, що знайшлася ґравюра з портретом, запорпана в купі паперу для розпалу в каміні. Не минуло й кілька місяців, як Веллінґтон розбив французького пияцюру під Віторією, і старий наказав Діонісіо, одному курдупликові з майстерні, замалювати Жозефа і знову написати там Constitución. Не встиг Фердинанд повернутися до Іспанії і знищити конституцію, як треба було видалити напис. Останнім там був саме жабоподібний Фердинанд, але, здається, вони знову збираються щось переробляти.
XIV
Мені здавалося, що він слабне — був глухий віддавна, але поволі почав також втрачати зір і мружити очі, коли схилявся над мідною пластинкою й уважно спостерігав за рухом різця. Доктор Арріета дав мені зрозуміти, що це не потриває довго. Як він помилявся…