Сліпобачення

Я поглянув. Виявляється, я трішки витягнув ліву руку, щоб торкатися вказівним пальцем однієї з панелей. Правою рукою я здійснював такий самий рух, хоча й не бачив цього: вказівний палець марно торкався порожньої поверхні столу.

Я забрав руку.

— Легкий двосторонній тік, — зізнався я. — Тіло мимоволі прагне діяти симетрично.

Я чекав на жарт або, принаймні, на вигнуту дугою брову.

Челсі просто кивнула й продовжила свою думку.

— Якщо ти у грі, то я також. Ніколи раніше не мала справи із синтезистом.

— Можна просто — з жаргонавтом. Я не гордий.

— Ти завжди знаєш, що потрібно сказати, — вона схилила набік голову. — Отже, твоє ім’я. Що воно означає?

Розслаблений. Ось воно що. Я почувався розслабленим.

— Не знаю. Просто ім’я.

— Ні, це не дуже добре. Якщо ми збираємося якийсь час обмінюватися слиною, тобі потрібне ім’я, яке щось означає.

Як я збагнув, ми таки збираємося. Я й оком не встиг кліпнути, а Челсі вже все вирішила. Я міг би спинити її просто зараз, сказати, що це кепська думка, і вибачитися за непорозуміння. Але після цього були б ображені погляди, скривджені почуття і, зрештою, провина, адже якщо мене це не цікавило, якого біса я взагалі сюди приперся?

Вона здавалася милою, тож я не хотів її ображати.

«Зовсім ненадовго, — казав я собі. — Для досвіду».

— Гадаю, я називатиму тебе Лебедем, — сказала Челсі.

— Як такого білого птаха? — уточнив я. Трішки претензійно, але могло б бути й гірше.

Вона похитала головою.

— Як чорну діру. Лебідь Х-1.

Я насупився, але насправді чудово зрозумів, що саме вона мала на увазі: темний щільний об’єкт, який всмоктує світло й руйнує все на своєму шляху.

— Ну, бляха, красненько дякую. Чому?

— Не скажу напевне. Є в тобі щось темне, — знизала вона плечима й подарувала мені розкішну широку усмішку. — Але не відразливе. Дозволь мені здійснити маленьку корекцію — і все мине.

Потім Паґ трохи збентежено визнав, що мені, можливо, варто було сприйняти ці слова як застереження. Вік живи, вік учись.